Прилуцька РДА
Анонси

















    Прилуччина туристична

    Назад



    Туристична галузь Прилуцького району



    ДУХОВНІ СВЯТИНІ ПРИЛУЧЧИНИ



    Густинський Свято-Троїцький монастир (с. Густиня)

    За 10 км. на північ від Прилук, лежить славнозвісний Густинський монастир, заснований у 1600 р. на землях князів Вишневецьких серед густих дубових лісів. З історією монастиря пов’язані імена М. Вишневецького, Д. Ростовського (Туптала), Івана Мазепи, І. Білгородського, Петра Могили. Первісно монастир був дерев`яний. У 1636 і 1671 р. будівля була пошкоджена пожежами.

    Архітектурний ансамбль склався у другій половині ХVIІ-ХVIІІ ст. і являє собою унікальний комплекс доби бароко, що значно вплинув на культове будівництво Лівобережної України. Центральна споруда – Троїцький собор (1672-1676 рр.). У другій половині ХVIІ ст., водночас з муром, зведено Миколаївську та Катерининську церкви. Тривалий час Густинський монастир був неофіційним центром зв`язків між Україною, Росією та Молдовою, осередком ідейної боротьби проти унії та католицизму. У першій половині ХVIІ ст. тут було написано “Густинський літопис” і “Густинський монастирський літопис”. У період між квітнем і липнем 1845 р. у ньому побував Т. Г. Шевченко, який написав три акварелі: “У Густині. Церква Петра й Павла”, “Брама в Густині. Церква Св.Миколи”, “У Густині. Трапезна церква”. Про малюнки, виконані в Густині, Шевченко згадує у повісті “Музикант” і “Наймичка”. У 1994 р. монастир відродився як жіночий. При обителі є готель для прочан.



    Ладанський Покровський монастир (смт. Ладан)

    Ладанський Покровський монастир — монастир, заснований в 1600 одночасно з Густинським. Спочатку він був чоловічим і називався Підгірським.

    Засновником був монах Євфімій — один із трьох монахів, які вийшли з Київського Межигірського монастиря і пішли розповсюджувати православну християнську віру по Русі. Старший з монахів — Іоасаф — зупинився на Густинському острові біля Прилук і став засновником Густинського монастиря, а третій монах Геннадій — на горі між Ладаном і Полонками вирив печеру на взірець лаврських і залишився в ній жити з монахом — одинаком. Печера ця — архітектурна пам'ятка початку 17 століття з фресками в глибині — збереглася до наших днів, але перебуває в аварійному стані і потребує реставрації і збереження, бо вона одна на всю Українудожила до наших днів.

    Всі землі Лівобережжя, зокрема і Прилуччина, в ті часи належали багатому Литовському магнату — князюМихайлу Корибуту Вишневецькому. Удвох з дружиною, Раїною Могилянкою Вишневецькою, будучи християнами, вони не шкодували ні своїх земель, ні грошей для будівництва храмів і монастирів заради розповсюдження християнства у своїх володіннях, також вони будували форпости й укріплення.

    Душею будівництва Ладанського монастиря була ще зовсім юна княгиня Раїна Вишневецька. Вона і людей давала на допомогу її фінансами допомагала і часто сама навідувалась з Прилук.

    В 1619 році тридцятирічна вдова Раїна Вишневецька, вже будучи смертельно хворою, перед своєю кончиною в останній раз потурбувалась про своє дітище. Вона залишила фундуш (заповіт), яким підтвердила права монастиря на володіння селом Ладан, а також ґрунтами та угіддями.

    В цьому ж році (18 січня) єпископ Ісая Копинський, керуючий храмами і монастирями Вишневецьких наЛівобережжі, домігся у Раїни Вишневецької дозволу реорганізувати обитель з чоловічої в жіночу, аби ігуменею в ній була його сестра Олександра. 1624 року Ісая з Лубен повернувся в Ладанський монастир зі своїм причтом і почав будувати келії.

    А рід Вишневецьких закінчився на їх бездітному онукові Михайлові (названому так на честь дідуся), який був королем Польщі. Але залишився непрямий нащадок по материнській лінії — Олександр Прежздицький.

    У 1735 обитель повністю знищила пожежа. Тоді в ній були три храми, дзвіниця, господарчі забудови та оборонні укріплення. Обитель вже мала назву «Покровська». Після цієї пожежі монастир відродився швидко — вже через 5 років тут було три церкви, повний штат службовців.

    Будівництво і повне відродження монастиря Київський Митрополит Рафаїл Заборовський доручив в 1743 ігумені Олександрі (Івановій), перевівши її з Ніжина. За 20 років її роботи монастир досяг найбільшого розквіту — при ній збудовано 2 храми: перша кам'яна споруда в ім'я Пресвятої Богородиці в 1763, другий храм був збудований з дерева в ім'я святителя Миколая. Під час «смутних» часів цариця Катерина ІІ монастир залишила заштатним. Все з обителі було вивезене, але вона не загинула, а продовжувала своє життя, дякуючи працьовитим монашкам.

    У 1817 монастир знову включений в штат з присвоєнням йому третього класу, дякуючи Преосвященнішому Анатолію (Максимовичу).

    У 1870-1880 — найвищий розквіт монастиря, при ігумені Марії. Обитель значно розширяється і розбудовується.

    Перед революцією і до часу його ліквідації в 1928 монастир був дуже багатим і користувався значною популярністю не тільки в своїй окрузі, але й далеко за її межами. Високо шанувалась Чудотворна ікона Ладанської Божої Матері і славилась цілюща вода із древньої монастирської кринички, які давали зцілення від хвороб болящим за їхньою вірою і молитвою.

    На свята в монастир приїздило багато народу, до 10 тисяч осіб.

    Після ліквідації монастиря в його будівлях МВС розмістило трудову комуну для неповнолітніх безпризорних дітей, породжених війною, революцією і розрухою. В будівлях монастиря були розміщені майстерні для навчання дітей. Згодом майстерні перетворились в заводи і фабрики, які в 1938 році були об'єднані в завод протипожежного обладнання. Завод розвивався і досяг з часом високих успіхів, мав статус Союзного значення і відправляв продукцію в 39 країн Зарубіжжя.

    Але з розпадом СРСР завод теж занепав і скоротив виробництво. В спорудах монастиря відпала необхідність.

    Користуючись цим, а також Законом України (ст. 17) про повернення релігійним громадам культових споруд, новостворена релігійна громада Свято-Покровського собору монастиря добилась передачі їй у власність двох храмів монастиря — Свято-Покровського собору і Свято-Вознесенської (Миколаївської) церкви. Монастир мученик розпочав своє третє відродження. Більш детально, з цікавими архівними і життєвими фактами ця історія монастиря викладена в книзі, яка чекає допомоги в її виданні, як і монастир чекає, коли його піднімуть з руїн.

    Щоправда, ремонт одного престолу в Свято-Вознесенській (Миколаївській) церкві вже зроблений силами релігійної громади, він діє з 31 грудня 2003.

    Правнук одного з останніх священиків монастиря отця Георгія (Рабчевського) Андрій зі своїми однодумцями зробив опалення під домівкою в центральному престолі собору. Вже замовлені вікна й двері.

    Звичайно, реставраційних і ремонтних робіт дуже багато, і на це потрібні дуже великі кошти, але з Божою допомогою об'єднана релігійна громада під керівництвом протоієрея о. Іоанна Олексика буде продовжувати відродження своєї Святині — душі і серця Ладана.

    17 жовтня 2009 Преосвященніший єпископ Ніжинський і Прилуцький Іриней освятив хрести для Свято-Покровського собору колись славетного Ладанського монастиря.



    Спасо-Преображенська церква (с. Переволочна)

    Преображенська церква — дерев'яний православний храм (УПЦ МП) у селі Переволочній Прилуцького району Чернігівської області.

    Дерев'яну Преображенську церкву в Переволочній збудували на початку ХХ століття.

    Храм — у типовому єпархіальному стилі. Це доволі велика проста культова споруда з однією складною банею. Баня має деякі архітектурні риси бароко.

    Поряд із церквою збереглися цегляні ворота, зведені у 1914 році.

    Нині (2000-ні) Преображенська церква у Переволочній — діючий храм УПЦ МП.



    Свято-Михайлівська церква (с. Полонки)

    Село Полонки Прилуцького району - старовинне українське село, заснування якого сягає далеко у глибину тясячоліть. Село відоме Свято-Михайлівською церквою споруди орієнтовно 1720 р. у стилі епохи українського бароко. У церкві зберігаються мощі Святителя Димитрія, митрополита Ростовського. У даний час село приречене, кількість жителів невблаганно скорочується- згубний вплив урбанізації. Однак народна стежка до храму не заростає багато в чому завдяки цілющому джерелу розташованому поруч із храмом. Джерело Божої матері та архангела Михайла розташоване у глибині яру -з каплицею і невеликою купальнею. Паломництво не припиняється навіть у холодну пору року!

    Свято-Михайлівська церква

    Серед таємничих густих лісів розташоване село Полонки. Місцеві жителі пишаються розташованою тут пам’яткою – чудодійним колодязем і Свято-Михайлівською чудовою церквою. Святиня вважається унікальним історико-архітектурним пам’ятником кінця XVIII сторіччя. Храм був споруджений за кошти сина священика А. Шило в 1777 – 1779 роках. У зведеному будинку впізнаються традиції і мотиви народної дерев’яної архітектури лівого берега України. Триголовий, мурований, тридольний з прямокутною середньою частиною, до якої приєднуються грановані притвор і вівтар. Михайлівська церква є найбільшою зробленою будівлею епохи українського бароко. Жителі села Полонки згадують, що в давні часи хвилі річки Удай підходили практично до самої церкви.

    Свято-Михайлівська церква славиться невеликим ковчежцем, в якому розташовані святі мощі митрополита Ростовського – Святителя Димитрія. Селяни вірять, що мощі творять чудеса: допомагають школярам і студентам у навчанні отримувати гарні оцінки, а хворих і людей похилого віку зцілюють від недуг.

    Неподалік церкви розташовується чудодійне джерело, досить приваблива пам’ятка для мандрівника. Колодязь привели в охайний і доглянутий вигляд, очистили і освятили. А багато жителів стверджують, що вода в ньому не звичайна, а цілюща і допомагає при багатьох недугах.

    Серед таємничих густих лісів розташоване село Полонки. Місцеві жителі пишаються розташованою тут пам’яткою – чудодійним колодязем і Свято-Михайлівською чудовою церквою. Святиня вважається унікальним історико-архітектурним пам’ятником кінця XVIII сторіччя. Храм був споруджений за кошти сина священика А. Шило в 1777 – 1779 роках. У зведеному будинку впізнаються традиції і мотиви народної дерев’яної архітектури лівого берега України. Триголовий, мурований, тридольний з прямокутною середньою частиною, до якої приєднуються грановані притвор і вівтар. Михайлівська церква є найбільшою зробленою будівлею епохи українського бароко. Жителі села Полонки згадують, що в давні часи хвилі річки Удай підходили практично до самої церкви.

    Свято-Михайлівська церква славиться невеликим ковчежцем, в якому розташовані святі мощі митрополита Ростовського – Святителя Димитрія. Селяни вірять, що мощі творять чудеса: допомагають школярам і студентам у навчанні отримувати гарні оцінки, а хворих і людей похилого віку зцілюють від недуг.

    Неподалік церкви розташовується чудодійне джерело, досить приваблива пам’ятка для мандрівника. Колодязь привели в охайний і доглянутий вигляд, очистили і освятили. А багато жителів стверджують, що вода в ньому не звичайна, а цілюща і допомагає при багатьох недугах.



    Церква Святого Іосафа Белгородського (с. Замістя)

    СЕЛО ЗАМІСТЯ

    На березі тихого Удаю, найбільшої притоки Сули, біля самих Прилук серед мальовничої місцевості лежить село Замістя. За однією з версій назва села пов'язана з його місцезнаходженням (за містом). Також зустрічається назва цього села як Замостя, колись давно був міст, що з'єднував береги тихоплинного Удаю. Звідси назва - «Замостя» (за мостом). Раніше село входило до міста Прилук, було заселене в основному козаками (створено Замістянський курінь). Після скасування кріпосного права Замістя стало волостю. В даний час Замістя - центр Замістянської сільської Ради, якій підпорядковані села Густиня, Маціївка, хутір Капустенці.

    Замістя - центр садиби пайгоспу «Замістянський».

    Село Замістя з усіх сторін омиває річка Удай. На території села ґрунти піщані та глинисті.

    Історія Замістя тісно пов'язана з історією м. Прилуки. В далекі часи землі по річці Сулі та її притоках були заселені слов'янами, суличами. Вони займалися бджолярством, звіроловством, риболовством і трохи землеробством. Річка була головним посередником людських відносин. По судноплавному на той час Удаю човни купців піднімались від низини річки Сули, куди вони заходили з Дніпра, до цих місць.

    До XVIII ст. поселення Замістя показується разом з Прилуками. Перша згадка про поселення відоме з часу Вишневеччини з 1618 р. Замістянські козаки входили до Прилуцького полку, котрий під час визвольної боротьби проти панування Польщі у 1648 р. налічував 2106 реєстрових козаків. По ревізії 1740 р. прилуцькі козаки поділялися на три курені, в тому числі Кустівський і Замістянський.

    На цей період випадає початок кар'єри на духовній ниві онука відомого прилуцького полковника Дмитра Горленка - Іоасафа. Іоасаф після закінчення Київської духовної академії прийняв чернечий сан, згодом став Білгородським єпископом. У 1754 р. побував на Прилуцькій землі. У 1911 р. Святійший синод оголосив на всю Росію нового святого Іоасафа Білгородського (Горленка). 4 вересня 1913 р. в Замісті була відкрита церква Іоасафа Горленка.

    Довгий час, починаючи з 1910 р., у Замісті правив рід поміщика Івана Величка. У Івана Величка був домашнім учителем його дітей Павло Павлович Білецький-Носенко, чудовий педагог, людина енциклопедичних знань.

    У 1859 р. в Замісті нараховувалось: 131 двір, 419 чоловіків, 448 жінок і працювало три заводи - "Сахарный", "Свечной" і "Мыльнй".

    У Замісті першими на Прилуччині почали садити картоплю. Після скасування кріпосного права в Замісті організувались:

    1. "Общество козаков" - 143 господарства, в них землі 401 десятина.

    2. "Велисковское общество крестьян" - 42 господарства, в них землі 110 десятин.

    Замістя поділяють на Велике і Мале, які розділяв вигін і де стояло 66 млинів.

    Сільська молодь вільний час проводила на вулицях, на колодах, а взимку дівчата шили, пряли на досвітках. У порівняні з сусідніми селами селянам Замістя найменше припадало землі, тому молодь йшла на заробітки в Таврію, Київ, Одесу, Донбас. Працювали молоді також в Прилуках, на тютюновій фабриці. Останньою поміщицею була Закревська, маєток її розташовувався на високому березі р. Удай. До рук селян землі і маєток Закревської перейшли тільки навесні 1919 р. У березні 1929 року в селі була утворена сільська Рада. Навесні 1930 року в Замісті організовано колгосп ім. Чапаєва. 17 вересня 1941 року в село ввійшли німецькі окупанти. Велике горе оповило село. Чоловіків забрали на фронт, активістів і їхні сім'ї (двадцять шість чоловік) заарештували, звезли в Густинський монастир, де 1 березня 1943 року гестапівці їх розстріляли. 18 вересня 1943 року село було визволене від фашистських окупантів. Не повернулось з війни 133 воїни - жителі села Замістя.

    У селі живуть в основному українці, росіяни, дві сім'ї вірмен, три - молдаван.

    Найпоширенішими прізвищами є Маценки, Завітневичі, Котеленці. Прізвище Маценко походить від першого поселенця села Маціївки. Мацїївка, свідчать старожили, походить від його імені. Завітневичі і Котеленці - це переселенці з Прилук.

    Сім'ї на прізвище Валько дане прізвисько Коржикових. А походить воно від прадідів. В селі було 66 млинів, а залишився один, на якому працював Валько, і цей млин переходив у спадщину. Мельник пригощав своїх клієнтів коржиками. Так і пішло прізвисько. Прізвисько Дудки. Прадід цього роду майстерно виготовляв дудки. Давно нема діда, а прізвисько залишилось.

    У даний час населення села працює в м. Прилуки. Це швачки, слюсарі і т. д.

    У селі, крім пайгоспу, є мале підприємство Лазоренка Ф.Л., на якому виготовляють меблі. Там багато працює молоді. Село поділене на чотири вулиці : вулиця Леніна проходить по центру села, Удайська - попід річкою Удай, Чапаєва - починаючи з центру тягнеться в кінець села до яру, Шкільна - по обидві сторони школи.

    По народному село ділиться на Мале Замістя та Велике Замістя. Куток Озеро - на місці колишнього озера, Колода - з давніх давен молодь збиралась веселитись до річки на колоди.

    В селі двоє кладовищ: на Малому Замісті та Великому. На кладовищі Малого Замістя є братська могила, де поховані чотири воїни. На кладовищі Великого Замістя є підвищення, яке з роками зрівнювалось. Кажуть, що там поховані татари, які прийшли як завойовники.

    В кінці Великого Замістя починається Карпенків яр, де випасається худоба, з яру - лісопосадки, в основному з беріз та дубів. Виїжджаючи з м. Прилуки і повертаючи в с. Замістя, ми бачимо з одного боку долину - пасовище для худоби; з іншого ліс із верб, тополь, беріз, дубів, а далі - сосновий лісок.

    Біля школи вчителем Глущенком І.Ф. та учнями був посаджений парк, але він майже винищений. У 1992 році почалася реконструкція церкви, створена «церковна десятка» - небайдужі люди, які займалися організаційними та будівельними роботами. На храмове свято 17 вересня 1996 року церква відкрилася. Сільськогосподарське підприємство в кінці грудня 1999 року було ліквідоване. Землі розпайовані і передані в оренду агропромисловому об’єднанню ім. Супруненка.

    У 2003 році в село відведено газ, газифіковано 310 будинків. В селі діє нова АТС на 208 номерів. Школа переведена у нове приміщення. У ній зараз навчається 75 дітей. У 2006 році школа газифікована. Газифіковані також ФАП, сільська рада, церква. Красиве, заможне село Замістя. І розташоване воно в чудовому місці - на березі ріки Удай. Колись давно біля річки був ставок поміщиці Закревської. Як кажуть старожили, він весь був обсаджений деревами, а до нього згори вели красиві алеї. Саме тут пані Закревська відпочивала. Давно ставок з'єднався з річкою, замулилась річка Удай, і тільки людська пам'ять зберігає для поколінь цікаві подробиці.

    До сторіччя храму св. Іоасафу в Замості (2013р.)

    В боях гострили ви шаблі

    І воскресали на руїнах

    Сини прилуцької землі

    Козацька слава України.

    Починаємо урочисту церемонію

    Відкриття Пам»ятного знаку

    "Во славу роду Горленків"

    До 100-річчя храму Святителю

    Іоасафу Бєлгородському.

    Український козацький рід Горленків знаний не лише на теренах України , а й в Росії, Швеції, Франції, Туреччині.Його засновником був син козака Горла , один з найвідоміших козацьких ватажків, - Лазар Горленко. Особливо відзначився у битвах за Зборов та Збараж під проводом славнозвісного гетьмана Богдана Хмельницького. Показав себе відважним воїном у боях з ордами кримських ханів та польською шляхтою.

    Удостоївся честі увійти до вищих реєстрів Війська Запорозького, а в 1658 році очолив полковий уряд, змінивши на цій посаді знаменитого Петра Дорошенка, майбутнього гетьмана України.Як свідчить Густинський літопис «…Против неприятеля стоял твердо и мужественно… И бился,не щадя головы своей…» Опікувався відновленням Густинського монастиря. Завершив будівництво храму Святої Трійці та облаштував фамільну усипальницю під ним, в якій і був похований.Полковник Дмитро Горленко, син Лазаря Горленка,- продовжив героїчну епопею свого легендарного батька.Згідно Універсалу 1692року,- піднявся від простого козака до полковника.15 років Прилуцький козацький полк під його проводом громив татарські орди в Буджацьких степах, брав штурмом турецьку фортецю Азов та польську столицю Варшаву, боровся зі шведами на Псковщині; Це був хоробрий і талановитий полководець, розумний політик, палкий патріот України, відданий соратник та однодумець гетьмана Івана Мазепи.За час свого правління Дмитро Горленко розширив та укріпив Прилуцьку фортецю, збудував нові храми Різдва Богородиці та Іоанна Предтечі в Прилуках, надбрамні Миколаївську та Петро-Павлівську церкви в Густині.Згідно свого заповіту похований «…В обители святой Густынской,при гробах родителей».

    Знали і шанували в козацькій Гетьманщині внука Лазаря, сина Дмитра - Андрія Горленка. Він першим з цього знатного роду отримав найвищу на той час освіту у Києво-Могилянській колегії, що дало йому змогу швидко зробити кар»єру в козацькому війську, дослужившись в 1709 році до бунчукового товариша. У 1725 році був призначений наказним гетьманом над козаками у Гілянському поході. Його сини Григорій та Андрій також гідно служили у козацькому війську і займали високі посади. Андрій Горленко, людина високоосвічена та глибоко релігійна, виховував своїх синів достойними захисниками Вітчизни, за козацькими предківськими законами. Цій благородній меті всіляко сприяли мати, Марія Горленко, донька гетьмана Данила Апостола, і бабуся, Марія Голуб ; -племінниця гетьмана Івана Самойловича. Знайшли вічний спокій в Густинській родовій усипальниці. Та найбільше прославив український козацький рід Горленків внук знатного гетьмана Данила Апостола та правнук героїчного полковника Лазаря Горленка –Яким Горленко –майбутній святитель Іоасаф Бєлгородський.



    "ПРИРОДНІ ДЖЕРЕЛА"

    Джерело "Надія" (с. Валки)

    Джерело Ікони Богоматері "Несподівана радість" (с. Полонки)

    Джерело Ікони Ладанської Богоматері (с. Подище)

    Садиба Милорадовичів в с. Переволочна Прилуцького району

    На відстані 22–х км. від Прилук на шляху Київ – Суми розташоване село Переволочна, відоме як стародавнє поселення в долині річки Удай. Назва села походить від слова , і вказує, що саме тут, на тихоплинному Удаї, сім кілометрів коліном ріки, човни перетягували – переволокали на інший берег. На місці переволоки суден і з Вперше село Переволочна згадується в літописах з 1092 року. Пращури переволочанців були свободолюбивими та непокірними людьми. Саме за це село неодноразово руйнувалося татаро-монгольськими завойовниками. На початку Хст. воно, сотенне містечко, належало князям Вишневецьким. З 1664 року – Л. Горленку. Далі Переволочну віддають полковим сотникам Марковичу, Лукомському. У ХІХ ст. село належить поміщикам Милорадовичам, які тут мали маєток та економію. І зараз колишні землі панів називають трест. В центрі нинішньої Переволочни знаходиться стара двоповерхова ще земська школа, дерев’яна Преображенська церква. Від церкви повертає до Удаю вуличка, що веде по дамбі з трьома містками, обсаженій столітніми вербами до невеличкого хутірця Пруси. У цьому тихому куточку чудом і досі збереглося іще одне заповідне містечко – садиба панів Милорадовичів. Цей рід, ще за царя Петра прибився в наш край з далекої Сербії. Брати Гаврило і Михайло Милорадовичі командували полками сербських гусар, перейшовши разом з ними на службу до російських царів під час російсько – турецьких війн. Вони так і не повернулися до батьківщини, а лишилися в Україні. У 19 ст. Микола Антонович Милорадов придбав землі і кріпаків біля хутора Пруси під Переволочною, а вже його син Родіон побудував тут садибу. Місце навколо маєтку надзвичайно гарне: ліс, що тягнеться понад лівим берегом Удаю до Лисок і далі до Дігтярів, тихі заплави , хутірець, що примостився тут з часів козаччини. До садиби ведуть ворота з масивними пілонами. В глибині двору чималенький одноповерховий панський будинок з чотириколонним порталом, широкими східцями. Від панського дому широка алея з столітніх ялин веде до чарівного озера з острівцем,до якого перекинутий місток. За озером старовинний парк переходить у густий ліс На подвір’ї праворуч від будинку на початку саду стоїть унікальна споруда– велика дерев’яна, рублена комора для зерна. Вона квадратна в плані з піддашком, зі сходами на другий поверх. Збудована з гладко обтесаних дубових брусів, щільно припасованих один до одного. Це унікальна пам’ятка народної архітектури. Привабливість території підкреслюється ще й тим, що з Переволочної можна легко потрапити по трасі в старовинне хліборобське село Охіньки, звідкіля по до с. Калюжинці, відомого, як батьківщина славного українського кобзаря і співця Остапа Вересая. Поруч із Калюжинцями знаходяться всім відомі Сокиринці з неповторними білими мурами старовинної брами.



    Село Петрівка

    Дату, коли утворилося село Петрівка, не встановлено. Проте відомо, що в 1781 році діяла церква пророка Іллі, а село утворилося близько 1700 року. Історичні джерела свідчать про те, що село Петрівка було засноване не пізніше першої половини XVII століття.За однією з версій село одержало назву від імені свого засновника чи власника. Воно було спочатку військовим і нікому не належало, ніяким урядом, ні за ким не закріплялось. Належало до Монастирської сотні. Започатковане воно на березі невеличкої річки Галки, правому притоці Удаю. В той час річка Галка була судоплавною.За іншою з версій сама назва пішла від власника кріпаків поміщика Петра Баратова. По його імені начебто і назвали село Петрівкою. За нею ж перші поселенці поселились недалеко від села Галиці біля 2,5 км на Батраківці (так називалася ця частина села). Ці поселенці були батраками.Сусіднє село Галиця було сотенним містечком Прилуцького полку і в ньому було багатолюдно і гамірно.Але в 60-х роках XVII століття Галиця була розорена і спустошена ордою. Багато людей забрали в полон, поля позаростали бур'янами... Село Петрівка якимось чудом збереглося, проте статус вільного села мало не довго. Цими двома селами заволодів Лазар Горленко, він знову заселив село Галицю і потім обидві ці маєтності віддав Семену Раковичу, своєму полковому писарю і зятю. Володіючи цими маєтностями Семен Ракович захопив землі, що знаходились навколо і створив величезне земельне багатство.Як свідчать царські грамоти, що збереглись в сімейному архіві Раковичів, служив він царям Олексію Михайловичу та синам його Федору Олексійовичу і Петру Олексійовичу. Служив, як сказано в тій же грамоті, "желательно", тобто похвально, "до кончины живота своего" і за службу, після смерті, його вдова Агафія, дочка Лазаря Горленка та єдиний син його Павло Ракович одержали від царів Івана та Петра Олексійовичів у 1694(5) році грамоту на володіння селом Петрівкою та слободою Попівкою.На той час на цих два маєтки було 160 дворів.Про Павла Раковича відомо, що був він одружений на донці охочекомонного полковника Пашковського і служив бунчуковим товаришем. В цьому ж таки чині ходив він у 1725 році в Гилянський похід разом зі своїми синами Андрієм та Федором. Сталося так, що Федір помер раніше свого батька і всі маєтності Раковича перейшли у спадщину одному Андрієві за винятком тієї частини землі, яку Павло Ракович віддав своїй донці.В цей час в Галиці помітно зменшилось населення. Селяни почали переселятись в інші села, шукати кращі місця, а тут іще в 1718 році Павло Ракович не далеко від Галиці в урочищі Сальна Дуброва поселив дві слободи. Згодом поблизу Галиці були поселенці ще ряд слобідок, які вже заселив син Павла — Андрій. Андрій був одружений, мав дочку Євдокію та шістьох синів: Захара, Лаврентія, Степана, Івана, Павла і Петра. Між синами і була розділена спадщина. Село Петрівка дісталася Петрові, тим самим ніби ще раз підтвердилася назва.Між сестрою та братами точилась суперечка відносно батьківської спадщини, внаслідок цього розподіл маєтностей зазнав змін. Сестра вимагала четверту частину спадщини і вона одержала її — це було село Петрівка.Після вітчизняної війни 1812 року становище селян стало ще гіршим. Між 1815-20 роками в селі відбулося повстання селян. Були зруйновані поміщицькі будівлі, економії, розігнали з села поміщиків. Для розгрому цього повстання в село прибув загін карателів, який 150 сімей кріпаків етапів етапом вигнав на заслання в Херсонську губернію в район Скадовська. Ось чому в декількох селах херсонської області часто зустрічались прізвища Голобородько, Головенець, Кирлась, Степаненко.Жителі села були кріпаками. В селі було чотири економії: Баратова, Корнєєва, Талантова і Забіли. Баратов продав свою економію Дарагану, а Забіла — Джиґурді, які мали в своїх володіннях велику кількість землі.В минулому в селі Петрівка було до 400 дворів. Населення займалось сільським господарством, працювало на панів, а близько 70% населення (молодь) йшли на заробітки в Таврію, на Донбас, в Київ. Працювали по багато років з метою заробити грошей і повернутись додому, купити землі. В сільських поміщиків селяни відробляли різні повинності. У Талантова і Баратова кріпаки працювали по 3-4 дні, а за свою працю нічого не отримували. Крім того вони мусили платити три податки: сільський, земський та державний. Становище селян було надзвичайно тяжким. Так, наприклад,поміщик Талантов (Платонов) міняв людей на собак, а собак на людей.До революції 1917 року населеному пункту належало 2700 га орної землі, в тому числі поміщики мали 2100 га, а селяни - 600 га.Переміщення населеного пункту не відбувалося. Значно пізніше, в 1928 році, на прилеглих до населеного пункту землях з жителів села Петрівка утворився хутір Воровського зі 150 дворів.Під час Другої світової війни місцем боїв населений пункт не був. Офіційно окупація села тривала з 17 вересня 1941 по 19 вересня 1943 року. Село залишалось не зруйнованим, не спаленим, не знищилась жодна капітальна споруда. Однак були закриті школа, медпункт Багато було розбито та занедбано. Матері дітей чистили класи, адже німці тримали коней на першому поверсі.В передвоєнний рік тут проживало близько 1300 чоловік населення було, 320 господарських дворів, діяла семирічна школа, медамбулаторія, сільський клуб, сільська рада В школі проходили навчання в дві зміни, навчалося близько 200 дітейПетрівка була одним з тих сіл, де була висока народжуваність. Близько 40% сімей мали 6-8 дітей. За що вже після війни більше 100 жінок отримали ордени Орден «Мати-героїня»|Мати-героїня.Топономія[ред. • ред. код]Ліс, посаджений на східній стороні села колись належав поміщику Джиґурді і по сьогодні він носить назву Джиґурдин ліс.Село Петрівку і Воровського розєднує болото і дорога, що проходить до Воровського, мала три містки. Той же таки Джиґурда, економія котрого була на околиці села, насипав через болото греблю, щоб скоротити шлях до своїх ланів. Давно вже немає болота, а дорога ця і зараз зветься Джиґурдина гребляПоряд греблі було поле, що мало назву Руди. Там же на Рудах є місцина, що називається Круг. Старожили розповідали, що цей Круг, величиною десь у 0,5 га, раніше був серед води, до нього добиралися човнами, а там був посаджений парк, багато бузку, квітів, там частенько збиралось панство.На північному-заході села розташоване поле, яке має вигляд кургану. Колись ця земля належала заможному хліборобу Ґоґолю. І сьогодні воно має назву Ґоґолева могила.Є в селі ще одне місце, що має дивовижну назву. Чи то таке слово перекрутилося з часом, чи й справді мало споконвічну таку назву. Біля Ґоґолевої могили є поле, що зветься Мирла. Раніше це була заболочена місцевість, поросла очеретом і осокою. Весною вона довгий час стояла залита водою і через те довго не оброблялась. Якщо літо дощове, то й зараз поле затоплене водою.По другу сторону річки Галки береги називаються "Кут". Звідки пішла та назва невідомо.



    Село Полонки

    Серед таємничих густих лісів розташоване село Полонки. Місцеві жителі пишаються розташованою тут пам’яткою – чудодійним колодязем і Свято-Михайлівською чудовою церквою. Святиня вважається унікальним історико-архітектурним пам’ятником кінця XVIII сторіччя. Храм був споруджений за кошти сина священика А. Шило в 1777 – 1779 роках. У зведеному будинку впізнаються традиції і мотиви народної дерев’яної архітектури лівого берега України. Триголовий, мурований, тридольний з прямокутною середньою частиною, до якої приєднуються грановані притвор і вівтар. Михайлівська церква є найбільшою зробленою будівлею епохи українського бароко. Жителі села Полонки згадують, що в давні часи хвилі річки Удай підходили практично до самої церкви. Свято-Михайлівська церква славиться невеликим ковчежцем, в якому розташовані святі мощі митрополита Ростовського – Святителя Димитрія. Селяни вірять, що мощі творять чудеса: допомагають школярам і студентам у навчанні отримувати гарні оцінки, а хворих і людей похилого віку зцілюють від недуг. Неподалік церкви розташовується чудодійне джерело, досить приваблива пам’ятка для мандрівника. Колодязь привели в охайний і доглянутий вигляд, очистили і освятили. А багато жителів стверджують, що вода в ньому не звичайна, а цілюща і допомагає при багатьох недугах.



    Свято-Миколаївська церква в Білорічиці

    Свято-Миколаївська церква в Білорічиці побудована в 1798 році прапорщиком М. Корбе, в 1998 році реставрована за кошти поміщиці Рахманової та прихожан села, 1962 року була розібрана. знаменита тим, що з 1873 року вона була власністю О. Волконської-Рахманової – доньки декабриста О. Волконського. У 80-х роках ХІХ ст. Рахманови побудували всі житлові будинки за проектом архітектора О. Ягна. До сьогоднішнього дня зберігся флігель для гостей шикарної колись панської садиби, де нині й розміщена Свято-Миколаївська церква. У цьому архітектурному витворі еклектично змішані форми української народної й російської (У плані вона нагадує українську хату на дві половини. Перший поверх – кам’яний, другий – дерев’яний. Будинок мав високий черепичний дах, мансарди й “ганок”. Білі оштукатурені стіни прикрашено яскравими майоліковими вставками та лиштвами. Колони також були прикрашені теракотою і майолікою.



    Яків де Бальмен і Тарас Шевченко. Творча дружба (Линовиця)

    «Мій Якове добрий, не за Україну, а за її ката довелось тобі пролить кров добру...» писав Т. Шевченко, дізнавшись, що 26 липня 1845 р. загинув на Кавказі 32-річний Яків де Бальмен. Своєму другу Тарас Григорович присвятив поему «Кавказ» Граф Яків Петрович де Бальмен, український художник, автор кількох повістей, онук генерал-поручника Антона Богдановича де Бальмена, ад'ютанта гетьмана Кирила Розумовського народився 200 років тому – 10 серпня 1813 р. у с. Ліновиця на Пирятинщині. Прекрасна домашня освіта дала можливість вступити одразу до 7 класу Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька. Він учився разом із М. Гоголем, Є. Гребінкою, О. Афанасьєвим. 13-літнім Яків на своєму першому балу у хрещеної матері закохався в кузину, 16 річну красуню Софію Вишнєвську, теж хрещеницю Т. Волховської. Це було кохання всього життя. Як хлопцеві хотілося з кимось поділитися емоціями! Виявилося, що найкращий друг – папір! Так почав складатися перший твір Якова де Бальмена. Написав юний граф повість «Вигнанник» - найперший у нашій літературі твір, присвячений декабристам. До речі, саме на балу у хрещеної Яків познайомився з веселуном Тарасом Шевченком. Пізніше вони не раз зустрічалися у братів Закревських, у Рєпніних, їздили до неперевершеного поета Українських горілок Віктора Забіли. Разом із Т. Шевченком Я. де Бальмен брав участь у зібраннях товариства «мочемордів», на чолі якого стояв В. Закревський. Я. де Бальмен і його брат у других М. Башилов виконали по 39 ілюстрацій: заставок, кінцівок і заголовних літер до рукописного «Кобзаря» Шевченка (1844) — «Wirszy T. Szewczenka» (переписаного польськими літерами). Я. де Бальмен ілюстрував поеми «Гайдамаки» та «Гамалія». Крім ілюстрацій до творів Шевченка залишив 4 альбоми малюнків з життя тодішніх України й Росії. Їдучи в Прилуки 1845 року, Шевченко вирішив погостювати у Закревських, у Березовій Рудці. Там він дізнався, що де Бальмен перебуває на війні на Кавказі. Там же В. Закревський передав Т. Шевченку подарунок Якова де Бальмена – переписаний латинкою й ілюстрованим ним і М. Башиловим збірник «Вірші Т. Шевченка». Подарунок де Бальмена та розповіді Закревського про події на Кавказі, навіяли Шевченку невеселі думки і він на одному з чистих аркушів щойно одержаної книжки олівцем написав: /За горами гори, хмарою повиті, /Засіяні горем, кровію политі…/, які стали початком відомої поеми.



    Назад



    24 Березня 2017 11:41
    24 Березня 2017 11:37
    24 Березня 2017 11:37
    24 Березня 2017 11:36
    24 Березня 2017 11:34
    17 Березня 2017 16:14
    17 Березня 2017 16:12
    17 Березня 2017 16:11
    10 Березня 2017 17:01
    10 Березня 2017 16:56
    10 Березня 2017 16:50
    10 Березня 2017 16:49