Прилуцька РДА
Анонси



























    Прилуччина туристична

    Назад



    Туристична галузь Прилуцького району



    Екскурсійно-туристичні маршрути

    “ДУХОВНІ СВЯТИНІ ПРИЛУЧЧИНИ”



    Густинський Свято-Троїцький монастир (с. Густиня)

    За 10 км. на північ від Прилук, лежить славнозвісний Густинський монастир, заснований у 1600 р. на землях князів Вишневецьких серед густих дубових лісів. З історією монастиря пов’язані імена М. Вишневецького, Д. Ростовського (Туптала), Івана Мазепи, І. Білгородського, Петра Могили. Первісно монастир був дерев`яний. У 1636 і 1671 р. будівля була пошкоджена пожежами.

    Архітектурний ансамбль склався у другій половині ХVIІ-ХVIІІ ст. і являє собою унікальний комплекс доби бароко, що значно вплинув на культове будівництво Лівобережної України. Центральна споруда – Троїцький собор (1672-1676 рр.). У другій половині ХVIІ ст., водночас з муром, зведено Миколаївську та Катерининську церкви. Тривалий час Густинський монастир був неофіційним центром зв`язків між Україною, Росією та Молдовою, осередком ідейної боротьби проти унії та католицизму. У першій половині ХVIІ ст. тут було написано “Густинський літопис” і “Густинський монастирський літопис”. У період між квітнем і липнем 1845 р. у ньому побував Т. Г. Шевченко, який написав три акварелі: “У Густині. Церква Петра й Павла”, “Брама в Густині. Церква Св.Миколи”, “У Густині. Трапезна церква”. Про малюнки, виконані в Густині, Шевченко згадує у повісті “Музикант” і “Наймичка”. У 1994 р. монастир відродився як жіночий. При обителі є готель для прочан.



    Ладанський Покровський монастир (смт. Ладан)

    Ладанський Покровський монастир — монастир, заснований в 1600 одночасно з Густинським. Спочатку він був чоловічим і називався Підгірським.

    Ладан відомий з початку 17 століття, саме з того періоду, коли, ніби у гоголівському «Вії» із київського монастиря (точніше із Києво-Межигірського) вийшло три монахи. Один з них, старший, Іоасаф знайшов острівець в болотистій заплаві Удаю й серед густющого лісу заснував Густиньський монастир. Інший, мабуть молодший, Генадій недалеко від Прилук у горі вирив собі печеру й став у ній жити (та печера, кажуть, існує і нині). Ну а середній, Євфимій вирішив теж заснувати монастир. Для цього він вибрав високі горби біля села Ладине.

    Монастир, заснований Євфимієм, як і Густиньський, став прихистком старих козаків, а опіку над ним взяла на себе Раїна Вишневецька – дочка молдавського господаря Єремії Могили, дружина князя Михайла Вишневецького. Княгиня фінансувала не лише Ладанський, але й Густинський, і Мгарський монастирі. Ладанському монастирю вона залишила у вічне користування село Ладине (яке потім почало називатись Ладаном) та землі навколо нього.

    Спочатку монастир називався Покровський Підгірський Ладанський і був він чоловічим, але у 1619 році, незадовго до смерті Вишневецької єпископ Ісая Копинський, керуючий монастирями Вишневецьких на Лівобережжі, добився зміни статусу монастиря перетворивши його у жіночий.

    Спочатку усі монастирські будівлі (три церкви, келії та огорожа) були дерев’яними (як же банально це звучить) і велика пожежа 1735 року усе в монастирі знищила. Але відродилася обитель всього за п’ять років (знову у дереві). Перша мурована церква з’явилася лише у 1763 році – це був Покровський собор, така собі зменшена копія Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Споруда вдалася досить оригінальною - українськобароковою, хрестовокупольного типу – таких дуже небагато в Україні, і майже усі вони домонгольського періоду побудови.

    Катерина ІІ, здійснювала своєрідну реформу монастирів – майже усі українські чоловічі монастирі вона розформувала й зробила у їхніх приміщеннях жіночі. Це робилося через побоювання політичного впливу монастирів на народні маси (як, наприклад, під час Коліївщини) та через їхню підтримку козаків. А остільки Ладанський монастир вже й так був жіночим, його просто вивели за штат й забрали усе начиння. Але монастир не зник – він продовжував функціонувати (монашок вигнати із обителі виявилось не так то просто) і у 1817 році його знову включили в штат. А у 1870-і роки Ладанський монастир досяг найвищого свого розквіту і на початок 20 століття був одним із найбагатших у регіоні. На свята до нього збиралося до 10 тисяч паломників (та й просто роззяв). Монастир був обнесений муром, над брамою стояла дзвіниця із високим шпилем, а за мурамаи розміщувалося дві церкви і собор.

    У 1928 році монастир було закрито. На його території спочатку розмістили трудову дитячу комуну. Пізніше майстерні комуни перетворили на підприємства на базі яких і виник (у 1938 році) промисловий гігант «Пожспецмаш». Церкви монастиря, в тому числі й унікальний Покровський собор було змінено до невпізнанності – верхи та фронтони було знесено, стіни обклали цементною шубою. Після розпаду СРСР «Пожспецмаш» потихеньку скорочував виробництво, доки, практично не припинив його. Тоді вже згадали про монастир. Спочатку відновили внутрішню частину Свято-Вознесенської церкви. Екстер’єр залишився як у трансформаторної будки. Ну а вже у 21 столітті почали відновлювати Покровський собор.

    Нині Покровський собор дійсно схожий на собор. Фасадна частина його вже відновлена. Відбудовані верхи та фронтони. Це знову бароко. Щоб потрапити до собору, потрібно пройти через заводську прохідну, під час богослужіння пускають всіх без проблем.



    Спасо-Преображенська церква (с. Переволочна)

    Преображенська церква — дерев'яний православний храм (УПЦ МП) у селі Переволочній Прилуцького району Чернігівської області.

    Дерев'яну Преображенську церкву в Переволочній збудували на початку ХХ століття.

    Храм — у типовому єпархіальному стилі. Це доволі велика проста культова споруда з однією складною банею. Баня має деякі архітектурні риси бароко.

    Поряд із церквою збереглися цегляні ворота, зведені у 1914 році.

    Нині (2000-ні) Преображенська церква у Переволочній — діючий храм УПЦ МП.



    Свято-Михайлівська церква (с. Полонки)

    Село Полонки Прилуцького району - старовинне українське село, заснування якого сягає далеко у глибину тясячоліть. Село відоме Свято-Михайлівською церквою споруди орієнтовно 1720 р. у стилі епохи українського бароко. У церкві зберігаються мощі Святителя Димитрія, митрополита Ростовського. У даний час село приречене, кількість жителів невблаганно скорочується- згубний вплив урбанізації. Однак народна стежка до храму не заростає багато в чому завдяки цілющому джерелу розташованому поруч із храмом. Джерело Божої матері та архангела Михайла розташоване у глибині яру -з каплицею і невеликою купальнею. Паломництво не припиняється навіть у холодну пору року!

    Свято-Михайлівська церква

    Серед таємничих густих лісів розташоване село Полонки. Місцеві жителі пишаються розташованою тут пам’яткою – чудодійним колодязем і Свято-Михайлівською чудовою церквою. Святиня вважається унікальним історико-архітектурним пам’ятником кінця XVIII сторіччя. Храм був споруджений за кошти сина священика А. Шило в 1777 – 1779 роках. У зведеному будинку впізнаються традиції і мотиви народної дерев’яної архітектури лівого берега України. Триголовий, мурований, тридольний з прямокутною середньою частиною, до якої приєднуються грановані притвор і вівтар. Михайлівська церква є найбільшою зробленою будівлею епохи українського бароко. Жителі села Полонки згадують, що в давні часи хвилі річки Удай підходили практично до самої церкви.

    Свято-Михайлівська церква славиться невеликим ковчежцем, в якому розташовані святі мощі митрополита Ростовського – Святителя Димитрія. Селяни вірять, що мощі творять чудеса: допомагають школярам і студентам у навчанні отримувати гарні оцінки, а хворих і людей похилого віку зцілюють від недуг.

    Неподалік церкви розташовується чудодійне джерело, досить приваблива пам’ятка для мандрівника. Колодязь привели в охайний і доглянутий вигляд, очистили і освятили. А багато жителів стверджують, що вода в ньому не звичайна, а цілюща і допомагає при багатьох недугах.

    Серед таємничих густих лісів розташоване село Полонки. Місцеві жителі пишаються розташованою тут пам’яткою – чудодійним колодязем і Свято-Михайлівською чудовою церквою. Святиня вважається унікальним історико-архітектурним пам’ятником кінця XVIII сторіччя. Храм був споруджений за кошти сина священика А. Шило в 1777 – 1779 роках. У зведеному будинку впізнаються традиції і мотиви народної дерев’яної архітектури лівого берега України. Триголовий, мурований, тридольний з прямокутною середньою частиною, до якої приєднуються грановані притвор і вівтар. Михайлівська церква є найбільшою зробленою будівлею епохи українського бароко. Жителі села Полонки згадують, що в давні часи хвилі річки Удай підходили практично до самої церкви.

    Свято-Михайлівська церква славиться невеликим ковчежцем, в якому розташовані святі мощі митрополита Ростовського – Святителя Димитрія. Селяни вірять, що мощі творять чудеса: допомагають школярам і студентам у навчанні отримувати гарні оцінки, а хворих і людей похилого віку зцілюють від недуг.

    Неподалік церкви розташовується чудодійне джерело, досить приваблива пам’ятка для мандрівника. Колодязь привели в охайний і доглянутий вигляд, очистили і освятили. А багато жителів стверджують, що вода в ньому не звичайна, а цілюща і допомагає при багатьох недугах.



    Церква Святого Іосафа Белгородського (с. Замістя)

    СЕЛО ЗАМІСТЯ

    На березі тихого Удаю, найбільшої притоки Сули, біля самих Прилук серед мальовничої місцевості лежить село Замістя. За однією з версій назва села пов'язана з його місцезнаходженням (за містом). Також зустрічається назва цього села як Замостя, колись давно був міст, що з'єднував береги тихоплинного Удаю. Звідси назва - «Замостя» (за мостом). Раніше село входило до міста Прилук, було заселене в основному козаками (створено Замістянський курінь). Після скасування кріпосного права Замістя стало волостю. В даний час Замістя - центр Замістянської сільської Ради, якій підпорядковані села Густиня, Маціївка, хутір Капустенці.

    Замістя - центр садиби пайгоспу «Замістянський».

    Село Замістя з усіх сторін омиває річка Удай. На території села ґрунти піщані та глинисті.

    Історія Замістя тісно пов'язана з історією м. Прилуки. В далекі часи землі по річці Сулі та її притоках були заселені слов'янами, суличами. Вони займалися бджолярством, звіроловством, риболовством і трохи землеробством. Річка була головним посередником людських відносин. По судноплавному на той час Удаю човни купців піднімались від низини річки Сули, куди вони заходили з Дніпра, до цих місць.

    До XVIII ст. поселення Замістя показується разом з Прилуками. Перша згадка про поселення відоме з часу Вишневеччини з 1618 р. Замістянські козаки входили до Прилуцького полку, котрий під час визвольної боротьби проти панування Польщі у 1648 р. налічував 2106 реєстрових козаків. По ревізії 1740 р. прилуцькі козаки поділялися на три курені, в тому числі Кустівський і Замістянський.

    На цей період випадає початок кар'єри на духовній ниві онука відомого прилуцького полковника Дмитра Горленка - Іоасафа. Іоасаф після закінчення Київської духовної академії прийняв чернечий сан, згодом став Білгородським єпископом. У 1754 р. побував на Прилуцькій землі. У 1911 р. Святійший синод оголосив на всю Росію нового святого Іоасафа Білгородського (Горленка). 4 вересня 1913 р. в Замісті була відкрита церква Іоасафа Горленка.

    До сторіччя храму св. Іоасафу в Замості (2013р.)

    В боях гострили ви шаблі

    І воскресали на руїнах

    Сини прилуцької землі

    Козацька слава України.

    Починаємо урочисту церемонію

    Відкриття Пам»ятного знаку

    "Во славу роду Горленків"

    До 100-річчя храму Святителю

    Іоасафу Бєлгородському.

    Український козацький рід Горленків знаний не лише на теренах України , а й в Росії, Швеції, Франції, Туреччині.Його засновником був син козака Горла , один з найвідоміших козацьких ватажків, - Лазар Горленко. Особливо відзначився у битвах за Зборов та Збараж під проводом славнозвісного гетьмана Богдана Хмельницького. Показав себе відважним воїном у боях з ордами кримських ханів та польською шляхтою.

    Удостоївся честі увійти до вищих реєстрів Війська Запорозького, а в 1658 році очолив полковий уряд, змінивши на цій посаді знаменитого Петра Дорошенка, майбутнього гетьмана України.Як свідчить Густинський літопис «…Против неприятеля стоял твердо и мужественно… И бился,не щадя головы своей…» Опікувався відновленням Густинського монастиря. Завершив будівництво храму Святої Трійці та облаштував фамільну усипальницю під ним, в якій і був похований.Полковник Дмитро Горленко, син Лазаря Горленка,- продовжив героїчну епопею свого легендарного батька.Згідно Універсалу 1692року,- піднявся від простого козака до полковника.15 років Прилуцький козацький полк під його проводом громив татарські орди в Буджацьких степах, брав штурмом турецьку фортецю Азов та польську столицю Варшаву, боровся зі шведами на Псковщині; Це був хоробрий і талановитий полководець, розумний політик, палкий патріот України, відданий соратник та однодумець гетьмана Івана Мазепи.За час свого правління Дмитро Горленко розширив та укріпив Прилуцьку фортецю, збудував нові храми Різдва Богородиці та Іоанна Предтечі в Прилуках, надбрамні Миколаївську та Петро-Павлівську церкви в Густині.Згідно свого заповіту похований «…В обители святой Густынской,при гробах родителей».

    Знали і шанували в козацькій Гетьманщині внука Лазаря, сина Дмитра - Андрія Горленка. Він першим з цього знатного роду отримав найвищу на той час освіту у Києво-Могилянській колегії, що дало йому змогу швидко зробити кар»єру в козацькому війську, дослужившись в 1709 році до бунчукового товариша. У 1725 році був призначений наказним гетьманом над козаками у Гілянському поході. Його сини Григорій та Андрій також гідно служили у козацькому війську і займали високі посади. Андрій Горленко, людина високоосвічена та глибоко релігійна, виховував своїх синів достойними захисниками Вітчизни, за козацькими предківськими законами. Цій благородній меті всіляко сприяли мати, Марія Горленко, донька гетьмана Данила Апостола, і бабуся, Марія Голуб ; -племінниця гетьмана Івана Самойловича. Знайшли вічний спокій в Густинській родовій усипальниці. Та найбільше прославив український козацький рід Горленків внук знатного гетьмана Данила Апостола та правнук героїчного полковника Лазаря Горленка –Яким Горленко –майбутній святитель Іоасаф Бєлгородський.



    "ПРИРОДНІ ДЖЕРЕЛА"

    Джерело "Надія" (с. Валки)

    Джерело Ікони Богоматері "Несподівана радість" (с. Полонки)

    Джерело Ікони Ладанської Богоматері (с. Подище)

    ЛІТЕРАТУРНО-КРАЄЗНАВЧІ МАРШРУТИ “ІСТОРІЯ В ОСОБАХ”

    Т.Г. Шевченко та Прилуччина

    Історичний «Роменський шлях-тракт» проходить через с. Боршна до початку гаті, пам’ятний знак на місці подорожньої каплиці св. Петра і Павла, де зупинявся Т. Г. Шевченко.

    Історичний путь, колишню гомінку дорогу в урочищі «Коворот», на Святу Густиню вказують камінь та арка. Цим старовинним ярмарковим шляхом по козацькій дамбі та через містки над тихим Удаєм і його рукавами ходили люди до святої обителі, на храмове свято і ярмарок. Історія гаті починається 1636 року, коли князь Вишневецький дозволив насипати греблю, яка стала головним шляхом до монастиря. Гребля підсипалась щовесни. Ширина гаті, обсадженої вербами, сягала 8 метрів, а висота – 3. У місцях, де били джерела, що живили річку, були побудовані мости. Їх було шість. Ходять перекази, що цим шляхом простував і Т.Г.Шевченко.

    «Велика гребля – гать» веде до Густинського монастиря. Унікальна (єдина в Україні) земляна дамба з частково відновленими пішохідними містками.

    Свято-Троїцький Густинський монастир (1600р.) - перлина українського бароко засновано 5 травня 1600 року старцем Іоасафом, що прийшов з Києво-Печерської Лаври. Князі Вишневецькі подарували монастирю просторі угіддя. Суворі випробування випали на долю Густинського монастиря. За час свого існування він потерпав від землетрусу, пожеж та руйнацій, закривався й знову повертався до життя.

    Тут була складена найдавніша пам’ятка давньої української літератури Густинський літопис. Наприкінці XVII століття Густинський монастир вважався найбагатшим в Україні. Його називали другою Лаврою. Тут у свій час подвизалися святі Димитрій Ростовський (у миру Данило Туптало), Іоасаф Бєлгородський (у миру Яків Горленко), тут побував Т. Г. Шевченко й малював свої знамениті акварелі. У монастирі перебувають родинні поховання Горленків та Рєпніних.

    Яків де Бальменів та Тарас Шевченко. Творча дружба.

    В 17 столітті Линовиця вважалася хутором і належала родині Вишневецьких. Тут було всього 17 дворів. Селом Линовиця стала після того, як її купив протоієрей Іван Магерівський і заснував тут слободу. Сталося це у 1697 році. Потім, майже усе 18 століття село належало Скоропадським. У 1780 році його купив Іван Стоянович (генерал-майор, серб за походженням), але через рік відпродав половину села родині Башилових. Поміщиця Софія Башилова, у 1809 році вийшла заміж за графа Петра де Бальмена і з того часу історія села пішла по новому руслу. Линовиця із глухого села перетворилася на осередок культури. У 19 столітті маєток де Бальменів у Линовиці відвідали: Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Євген Гребінка, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Нестор Кукольник, Іван Муравйов-Апостол, Лев Жемчужников та ін. Тарас Шевченко, коли після першої ж зустрічі із Яковом де Бальменом, вихідцем із давнього шотландського дворянського роду, міцно подружився із ним. Сталося це у Мойсівці на балу у Волховських. Де Бальмен був військовим і якраз перебував у відпустці. Щасливий випадок звів Якова із Тарасом. Тоді Шевченко ще не знав, про шотландське коріння нового друга, але пізніше довідався що Бальмени – це гілка легендарного шотландського клану Рамсей, який був відомим вже у 12 столітті. У 1625 році англійський і шотландський король Карл І дав родині баронетсво з прізвищем Рамсей Бальмен. У 1688 році разом із королем-вигнанцем Яковом ІІ Деодат Бальмен переїхав у Францію (саме там він отримав до прізвища приставку «де»). Після смерті короля він пішов служити турецькому султану, а вже від того перейшов у російське військо, перехрестився у православного й став називатись Богданом Адріановичем де Бальменом. Він загинув у 1741 році в битві із шведами під Вільманстрандтом, але встиг підтвердити собі графський титул й залишив після себе цілий рід. Цікаво що у Англії рід Рамсеїв Бальменів припинився у 1806 році. Син Богдана Антон був видатним воєначальником, генерал-поручиком. Деякий час він керував окремим Кавказьким корпусом, який відіграв трагічну роль у житті одного з його онуків. Пізніше Антон де Бальмен був генерал-губернатором відразу двох губерній – Курської та Орловської. У Антона Богдановича було двоє синів – Олександр та Петро. Саме останній у 1809 році став власником половини Линовиці, одружившись із Башиловою. У них народилися дочка та двоє синів, один з яких і став кращим другом нашого Генія. На жаль дружили вони недовго. Бальмен Яків Петрович де, граф (1813 — 1845) — офіцер, художник-аматор і письменник, автор кількох рукописних повістей, що за життя де Бальмена не були опубліковані. Шевченко познайомився з ним 29 червня 1843 р. у маєтку Т.Г. Волховської в с. Мойсівці і між ними швидко встановилися дружні взаємини. Вони часто зустрічалися, зокрема в товаристві В. Закревського. Поет гостював у садибі Бальменів у с. Линовиці на Пирятинщині того ж 1843 р. Разом із своїм родичем художником Башиловим де Бальмен ілюстрував виконаний ним рукописний альбом «Wirszy T. Szewczenka», написаних поетом до 1844 р. і переписаних польськими літерами, аби зробити їх приступними для читачів, що користувалися латинською графікою. Обидва художники виконали по 39 ілюстрацій. Де Бальмен, зокрема, ілюстрував поеми «Гайдамаки» та «Гамалія». Перед від’їздом на Кавказ улітку 1844 р. де Бальмен переслав альбом Закревському для передачі Шевченкові. Перебуваючи в діючій армії, був призначений ад’ютантом командира 5-го корпусу генерала Лідерса. Під час Даргинського походу, коли після зруйнування резиденції Шаміля Дарго російські війська відходили на старі позиції, корпус Лідерса, що рухався за авангардом і відірвався від основної колони, опинився у пастці, ущелина була перекрита завалом. Для встановлення зв’язку з головнокомандуючим і з метою розвідування ситуації, що склалася, генерал Лідерс вирядив свого ад’ютанта де Бальмена, який був убитий в сутичці з горцями в районі Шуанійських висот. Для українців то була безглузда війна. Збереглися свідчення очевидців, що де Бальмен на Кавказі розчарувався в армії і зненавидів війну, особливо загарбницьку, коли бойові дії часто ведуться проти мирного населення, і коли воно, те населення настільки ненавидить загарбників, що навіть дитина може кинути ножа у спину солдата окупанта. Яків подумував про відставку, але не встиг… Лідер був досвідченим керівником, але коли зрозумів, що загін відрізано й чеченці можуть оточити, почав відправляти своїх ад’ютантів на пошук зв’язку з Воронцовим… Тіло Якова де Бальмена так і не знайшли. Щоправда знайшли його сумку, в якій зберігався альбом із прекрасними малюнками солдатського побуту на Кавказі. Альбом передали до столиці, де ним зацікавився майбутній імператор Олександр ІІ. Альбом зберігся у архіві царської родини. Тарас Шевченко сподівався на тривалу дружбу із Яковом де Бальменом – побратимом по духу. Але не склалося. Про смерть побратима Тарас довідався від Закревського, власника Березової Рудки. Поет був глибоко вражений безглуздою смертю. Він ходив як потороча й щось бубнив. Як виявилося пізніше, смерть друга надихнула Тараса на написання поеми «Кавказ» – одного з найглибших своїх творів. Твору, який ймовірно коштував поету десяти років життя дав життя своєю смертю Яків де Бальмен. Линовицький парк ім. Т.Г. Шевченка - закладений 1796 на основі природної діброви біля притоки Удаю річки Линовиці. У її долині було утворено три мальовничі ставки заг. площею 22 га. По закінченню спорудження будинку де Бальмени в 1796 в парку посадили ялини, сосни, сріблясті тополі, декоративні кущі тощо. Для прикраси парку у 1887 звели "Башту огляду". У 1844 Линовицю відвідав Т. Г. Шевченко, гостив у господаря парку, свого друга Якова де Бальмена. Біля величезного багатовікового дуба "Три брати" лежить великий камінь–валун, на якому сидів Шевченко, змальовуючи місцеву природу.

    Садиба Миколи Костомарова в с. Дідівці

    Поруч із Прилуками, майже в самісінькому центрі села Дідівці, стоїть покинутий будинок, який привертає увагу передусім своєю несхожістю на сучасні особняки й селянські хати радянських часів. Одноповерховий, із чотирма колонами, що прикрашають фасад, із кокетливо заокругленим дашком над входом, він нагадує про затишні «дворянські гнізда» та їхніх мешканців.

    В травні 2017 року виповнилося 200 років з дня народження видатного українського етнографа, письменника, громадського діяча Миколи Івановича Костомарова. 200-річчя М. Костомарова відзначали народними гуляннями в с. Дідівці Прилуцького району. Гості свята мали змогу оглянути будинок та дізнатися цікаві факти з життя фольклориста. А просто неба «З бабусиної скрині» експонували старі речі й предмети, збережені жителями району. Поряд розгорнули «Вулицю ремесел», а територіальні громади у своїх «куренях» пригощали місцевими смаколиками. Своєю творчістю у рамках фольклорного фестивалю «Відродження» вражали обласні творчі колективи. В Прилуцькій районній бібліотеці відбулися "Костомарівські вівторки", а в Дідовецькій загальноосвітній школі — "Костомарівські читання".

    М. Костомаров був одним із перших істориків в Російській імперії, хто спробував концептуально висвітлити право українського народу не тільки на свою особливу історію, а й на окрему етнічність, ввести в історію поняття сірої народної маси, «як носитель дійсної правди народного життя». Майбутній науковець народився 4(16) травня 1817 року в с. Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії, (зараз це Сумська обл.) в родині російського поміщика та кріпачки-українки.

    Він був товаришем Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, основним ідеологом Кирило-Мефодіївського товариства, був автором наукових праць про самобутність українського народу. Вагому частину свого життя провів в засланнях. Після відбуття покарання Костомаров викладав у Петербурзькому університеті і писав твори, які не вписувалися в російську імперську історичну науку.

    В церкві в Дідівцях історик вінчався зі своєю обраницею Аліною Крагельською, весілля з якою через арешт і подальше заслання вченого відкладалося на довгі 28 років. Там ж він прожив і останні 10 років свого життя. Костомаров у Дідівцях не був самітником. Навпаки, любив ходити довколишніми селами: в ньому продовжував жити дослідник народної культури, якого цікавили весільні обряди, народні ігрища зі стрибанням через вогонь у ніч на Івана Купала. До маєтку нерідко приїздили гості. Слід пам’ятати, що в радіусі якихось півсотні верст жили Тарновські (Качанівка), Скоропадські (Тростянець), Галагани (Сокиринці), Куліш (Мотронівка)… Але найближчими друзями М. Костомарова були, здається, художник Микола Ге, який постійно мешкав на своєму хуторі Івановському, біля станції Плиски, та літератор Василь Горленко, власник сільця Ярошівка, що неподалік від Тростянця.

    Ге не раз приїздив у Дідівці, так само, як і Костомаров — на хутір Іванівський. Про один із таких візитів згадувала Катерина Юнге, донька віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого. Вона гостювала в Дідівцях улітку 1881 року; тоді ж разом із Миколою Івановичем відвідала й Ге. Художник не раз бував на «вівторках» у Костомарова, історик же, в свою чергу, залюбки приходив на «четверги» до Ге. Дідівський період творчості М. Костомарова був найплодотворнішим. Тут Микола Іванович проводив багато часу, відпочивав і працював над своїми творами «Автобіографія», «Руїна», «Елліни Тавріди», «Мазепа», монографією про імператрицю Аліну Іванівну та рядом інших праць.Сучасники славетного історика у своїх мемуарах вельми охоче оповідають про Костомарова-людину, дружно відзначаючи його феноменальну пам’ять, а заодно й ... численні «професорські» дивацтва. Живучи в Дідівцях, Микола Іванович щоранку сідав в екіпаж і їхав три версти, щоб скупатися в Удаї. Любив гуляти лісом, збираючи квіти, які засовував у петельки й кишені піджака, або ж у капелюха. Боявся спеки й воював із рідними за відчинені вікна; всупереч забороні лікарів обливався холодною водою. Був примхливим щодо їжі: обов’язково вимагав, щоб риба, перед тим, як її почистять і засмажать, неодмінно була живою (те ж саме вимагалося, коли йшлося про курячий бульйон). Напівсліпий, Микола Іванович часто виходив у свій сад із дитячою сокиркою з наміром вирубати зарослі дикого хмелю; під ту його сокирку потрапляли й деревця, — але все це легко прощалося професору. На схилі літ був страшенно неуважним. Любив зоряне небо й особливо «місяченько». Мало не щодня «бігав по церквах», у яких довго й щиро молився…

    Без перебільшення — Дідівці додали чимало світлих тонів життю Миколи Івановича в останні його десять років. Звідси він повертався до Петербурга зцілений душею й тілом. Недаремно ж й Аліна Леонтіївна якось написала: «Дедовцы — скромный уголок, незатейливый, но куда ни погляди, что- то манит вас к себе — и это не лично мое мнение, а вырывается это у каждого, кто сюда заглянет. … Здесь жизнь, а там (в Петербурге. — В.П. ) декорация деланная».

    Садиба Милорадовичів в с. Переволочна Прилуцького району

    На відстані 22–х км. від Прилук на шляху Київ – Суми розташоване село Переволочна, відоме як стародавнє поселення в долині річки Удай. Назва села походить від слова , і вказує, що саме тут, на тихоплинному Удаї, сім кілометрів коліном ріки, човни перетягували – переволокали на інший берег. На місці переволоки суден і з Вперше село Переволочна згадується в літописах з 1092 року. Пращури переволочанців були свободолюбивими та непокірними людьми. Саме за це село неодноразово руйнувалося татаро-монгольськими завойовниками. На початку Хст. воно, сотенне містечко, належало князям Вишневецьким. З 1664 року – Л. Горленку. Далі Переволочну віддають полковим сотникам Марковичу, Лукомському. У ХІХ ст. село належить поміщикам Милорадовичам, які тут мали маєток та економію. І зараз колишні землі панів називають трест. В центрі нинішньої Переволочни знаходиться стара двоповерхова ще земська школа, дерев’яна Преображенська церква. Від церкви повертає до Удаю вуличка, що веде по дамбі з трьома містками, обсаженій столітніми вербами до невеличкого хутірця Пруси. У цьому тихому куточку чудом і досі збереглося іще одне заповідне містечко – садиба панів Милорадовичів. Цей рід, ще за царя Петра прибився в наш край з далекої Сербії. Брати Гаврило і Михайло Милорадовичі командували полками сербських гусар, перейшовши разом з ними на службу до російських царів під час російсько – турецьких війн. Вони так і не повернулися до батьківщини, а лишилися в Україні. У 19 ст. Микола Антонович Милорадов придбав землі і кріпаків біля хутора Пруси під Переволочною, а вже його син Родіон побудував тут садибу. Місце навколо маєтку надзвичайно гарне: ліс, що тягнеться понад лівим берегом Удаю до Лисок і далі до Дігтярів, тихі заплави , хутірець, що примостився тут з часів козаччини. До садиби ведуть ворота з масивними пілонами. В глибині двору чималенький одноповерховий панський будинок з чотириколонним порталом, широкими східцями. Від панського дому широка алея з столітніх ялин веде до чарівного озера з острівцем,до якого перекинутий місток. За озером старовинний парк переходить у густий ліс На подвір’ї праворуч від будинку на початку саду стоїть унікальна споруда– велика дерев’яна, рублена комора для зерна. Вона квадратна в плані з піддашком, зі сходами на другий поверх. Збудована з гладко обтесаних дубових брусів, щільно припасованих один до одного. Це унікальна пам’ятка народної архітектури. Привабливість території підкреслюється ще й тим, що з Переволочної можна легко потрапити по трасі в старовинне хліборобське село Охіньки, звідкіля по до с. Калюжинці, відомого, як батьківщина славного українського кобзаря і співця Остапа Вересая. Поруч із Калюжинцями знаходяться всім відомі Сокиринці з неповторними білими мурами старовинної брами.



    САДИБИ СІЛЬСЬКОГО ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ

    Садиби сільського зеленого туризму та заклади харчування



    Назад



    16 Листопада 2017 16:46
    16 Листопада 2017 16:44
    16 Листопада 2017 16:40
    10 Листопада 2017 14:38
    10 Листопада 2017 14:38
    10 Листопада 2017 14:37
    10 Листопада 2017 14:34
    10 Листопада 2017 14:32
    03 Листопада 2017 16:44
    03 Листопада 2017 16:42
    03 Листопада 2017 16:40
    03 Листопада 2017 16:37