13 жовтня 2023
В 2004 році пішов до Дружбинської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Зі слів першої вчительки, Заєць Наталії Василівни, Андрій запам’ятався звичайним хлопчиною. Був невисокий на зріст. Мав бойовий характер. Завжди усміхався. Хлопець змалку звик до самостійності. Був розумним, навчався добре. Мав загострене почуття справедливості. Ніколи не кривив душею, відверто казав правду у вічі і, взагалі, поводився порядно. Андрій – це оголений нерв справедливості і правдолюб з правдолюбів. У школі Андрій любив фізичну культуру, особливо футбол, волейбол та бокс. Без нього не проходили жодні спортивні змагання. Брав активну участь у житті школи.
Закінчив школу Андрій в 2015 році. Потім навчався в Чернігівському кооперативному коледжі за спеціальністю юрист.
З 2016 року підписав контракт у Дружбинській військовій частині А1479 і через декілька місяців пішов в АТО, де прослужив 8 місяців. Потім повернувся і 13.12.2020 року уклав контракт з в/ч А1376 в м. Конотоп та поїхав в АТО на 9 місяців.
З початку повномаштабного вторгнення продовжив свою службу в Чернігівській області. Пізніше був у Бахмуті 8 місяців. Знову перевили в Чернігівську область, потім в Харківську область і на Донецьк.
У нього залишились кохана, синок 3,5 рочки, мама, брат та вітчим.
Старший солдат Сазонов Андрій Валерійович, командир машини 2 штурмового відділення 2 штурмового взводу 4 штурмової роти 2 штурмового батальйону військової частини А4638, який проходив військову службу за контрактом, вірний військовій присязі, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України, загинув біля населеного пункту Авдіївка Донецької області 13 лютого 2024 року.
.jpg)
Довбня Михайло Миколайович народився 04 жовтня 1997 року в селі Ряшки Ічнянського району Чернігівської області в багатодітній родині, де виховувалось вісім дітей.
Навчався Михайло в Ряшківській Загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, далі продовжив навчання в Копилівській школі. Після здобуття неповної середньої освіти продовжив навчання в Київському професійному енергетичному ліцеї, де здобув професію маляр-штукатур, лицювальник, плиточник.
Михайло був доброзичливий, щирий, порядний, працьовитий, вірний та надійний друг – нікому не відмовив у допомозі, так про нього говорили друзі. Любив життя.
З 2017 року був призваний на строкову військову службу, далі брав участь у зоні бойових дій АТО. У 2018 році служив у місті Сіверськ, у 2019 році – містах Часів Яр та Лиман Донецької області.
Після повернення додому Михайло одружився, і в 2021 році у нього народився син. Проживали і будували плани на майбутнє в селі Козинці Бучанського району Київської області. Але війна внесла корективи.
Справжній патріот своєї Батьківщини, Михайло не зміг спокійно сидіти вдома, коли Росія розпочала повномаштабне вторгнення в Україну. Волонтери допомогли їм дістатися до села Гмирянка. Чоловік не вагаючись пішов до військомату міста Ічня, записався добровольцем та мужньо став на захист Батьківщини в складі 46 десантно-штурмової бригади.
Довбня Михайло Миколайович, головний сержант другого аеромобільного взводу 14 аеромобільної роти 4 аеромобільного батальйону військової частини А 4350, вірній військовій присязі у бою за нашу батьківщину виявивши стійкість і мужність загинув 18.09.2023 року в районі населеного пункту Новопрокопівка Запорізької області в результаті мінометного обстрілу з боку противника.
Шингирій Віталій Григорович народився 12 червня 1980 року в с.Хаєнки. У 1987 року пішов до школи. З ранніх років під час літніх канікул працював у колгоспі.
Закінчив Хаєнківську 8-річну школу продовжив навчання у Ічнянському ПТУ, здобув фах тракториста, шофера. Протягом 2000-2001 року проходив службу в лавах Збройних сил України. Згодом повернувся працювати в колгосп – шофером, далі охоронцем на аеродромі та с/г в м. Ічня.
У 2004 році одружився, а в 2005 році народилася донечка Марія.
24 липня 2019 року підписав контракт на військову службу в частину А1815. У 2020 році пішов захищати Україну. Гончарівськ потім Донецьк на автомобілі Урал, підвозив БК до позицій.
У березні 2022 року отримав важке поранення під час оборони Чернігова. Після якого лікувався в самому Чернігові, потім у Києві. Проходив реабілітацію в Львівській області (Дрогобич). Після реабілітації продовжив службу в своїй військовій частині, далі знову повернувся на Донецьк.
27 серпня 2023 року стався інсульт, а після якого пройшов тривале лікування, 48 діб, в лікарні Краматорська, Дніпра, Києва, на жаль, без результату.
15 листопада 2023 року Віталій помер. Він був завжди усміхнений, енергійний, виконував будь-яку роботу, завжди допомагав у скрутну хвилину. Дуже любив свою родину. У Віталія залишилась дружина Наталія, доньки – Марія та Анна, мама – Ніна Василівна, брат - Володимир, сестра – Алла, Віталій дуже любив свого батька, який помер у 2021 році.
Максим АЛТАБАСОВ народився 08 червня 1987 року місті Ічня. Навчався в Ічнянській ЗОШ І-ІІІ ступенів №3, яку закінчив у 2004 році.
З вересня 2005 року до жовтня 2006 року служив у Збройних Силах України стрільцем у в/ч А0139.
З серпня 2016 року по травень 2018 року працював налагоджувальником устаткування у виробництві харчової продукції в ПрАТ«Ічнянський молочно-консервний комбінат». Потім звільнився і вже з лютого 2019 року повернувся на попередньо займану посаду. Займався утепленням висотних будинків, мав хист до ремонту техніки та любив рибалку.
З лютого 2023 року працював поліцейським взводу № 2 роти № 3 батальйону № 1 полку управління поліції особливого призначення № 1 (штурмовий полк «Сафарі») Департаменту поліції особливого призначення “Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють».
Загинув 5 вересня 2023 року в районі н.п. Курдюмівка, Бахмутського району Донецької області.
У Максима залишилася дружина та 5-річна донька.
Кузьменко Іван Миколайович народився 11.03.1972 в Амурській області Росії. У шестирічному віці хлопець з родиною переїхав у м. Ічню. Закінчив 8-м класів Ічнянської школи № 1 ім. Васильченка. Після навчався на тракториста у Ічнянському ПТУ № 37, далі була армія.
Повернувшись у Ічню працював у колгоспі ім. ХХІІ з’їзду, пізніше працював в Києві охоронцем потім в Обухові звідки й пішов в АТО.
Проживав з родиною в с. Максимівка . з дружиною виховували двох синів.
З 2014 по 2015 проходив перепідготовку у м. Рівне. Кіборг, який захищав Донецький аеропорт в 2015 у складі 93-ї бригади і який до останнього дня служив українському народу. Був командиром відділення 2-го окремого кулеметного взводу ДШК( крупнокаліберний кулемет).
2016 року демобілізувався.
Після повернення працював в ТОВ «НАТАША-АГРО».
25.02.2022 року був призваний до в/ч А 3120 молодшим сержантом кулеметником. До останнього був вірний військовій присязі, виявляючи стійкість та мужність під час виконання бойових завдань ,але тяжка хвороба забрала життя Героя.
Міщур Богдан Анатолійович народився в селі Більче Рівненської області Демидівського району 30 липня 1994 року. Виховувався в багатодітній сім’ї. В 1995 році втратив тата.
У 2000 році пішов до школи в селі Більче, навчався там два роки, а потім перейшов до Малівської загально середньої школи. Після закінчення 9 класів поступив на навчання до вищого професійного училища № 25 смт. Демидівка на професію електрика. А згодом пішов працювати.
У 2015 році забрали на строкову службу в Чернігівську область смт Дружба. Де у 2016 році познайомився зі своєю дружиною. У 2021 році народилася донечка Владислава. У 2022 році 6 квітня був мобілізований.
Кілька місяців воїн вважався безвісти зниклим, надія до останнього жевріла в душах рідних та близьких…
Солдат Міщур Богдан Анатолійович, гранатометник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А4712 під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обовʼязок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув 27 липня 2023 року біля населеного пункту Роботине, Пологівського району, Запорізької області.
Оборонця поховали за місцем проживання сім'ї в селі Більче на Рівненщині.
Гордієнко Олександр Володимирович народився 14 вересня1994 року в місті Ічня.
В 2000 році пішов до Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4. Був сумлінним учнем, завжди приймав участь у художній самодіяльності, мав прекрасний голос. Після закІнчення школи в 2011 році вступив до Ічнянського професійного аграрного ліцею на спеціальність Машиніст крана автомобіля.
Після закінчення навчання працював у приватних компаніях слюсарем. З 2015 року і до початку повномаштабного вторгнення продовжив діяльність слюсаря на ПрАТ "Ічнянському молочно-консервному комбінаті".
Олександр мав багато друзів. Був чесною, порядною, відповідальною, доброю та енергійною людиною. Обожнював займатися спортом та вів здоровий спосіб життя.
З початку повномаштабного вторгнення вступив у лави «Добровольчого формування Ічнянської територіальної громади», щоб стати на захисті нашої громади, а 17 травня 2022 року добровольцем поповнив лави Збройних сил України.
Саша завжди боровся за справедливість, був справжнім воїном, патріотом, зразком незламності та міцного духу, сили волі та нескореності.
На жаль, захисник так і не встиг створити сім’ю та подарувати світові дітей, але мав кохану дівчину, яка чекала на нього.
Гордієнко Олександр Володимирович стрілець-снайпер першого механізованого відділення, третього механізованого взводу, шостої механізованої роти, другого механізованого батальйону військової частини А4722 загинув 23 вересня 2023 року в ході виконання бойового завдання між населеними пунктами Роботине і Новопрокопівкою Запорізької області.
(15.08.1997 р. – 15.06.2021 р.)
Богдан Кубрак народився в с. Гмирянка Ічнянського району. У 2014 році закінчив Гмирянську загальноосвітню школу, а у 2015 році – Ладанське професійне училище за спеціальністю повар. Працював у різних підприємствах.
У 2017 р. призваний на строкову службу до Збройних сил України. Підписав контракт. Матрос, навідник танкового взводу, танкової роти, танкового батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Брав участь у бойових діях проти російсько-терористичних угрупувань.
Богдан Кубрак трагічно загинув 15 червня 2021 року в Миколаєві. Похований 17 червня 2021 року у селі Гмирянка.
(28.06.1984 р. – 11.03.2022 р.)
Сергій Гребенюк народився в Ічні. В 2001 році закінчив Ічнянську гімназію ім. С. Васильченка. Здібний, виважений, дуже любив історію і правознавство. Навчався в Чернігівському державному інституті економіки управління за спеціальністю правознавство (хотів бути юристом). Далі – Київський національний університет внутрішніх справ. Працював на різних посадах: державним виконавцем у відділі ДВС м. Чернігова, спеціалістом загального відділу Чернігівської РДА, стажувався у приватного нотаріуса.
У 2010 році здав кваліфікаційний іспит на право займатися нотаріальною діяльністю. Працював завідувачем Ніжинської районної нотаріальної контори, а з 2015 року вів приватну практику.
З перших днів повномаштабного вторгнення пішов до військкомату та записався у добровольці. Його служба розпочалася на посаді оперативного чергового командного пункту штабу військової частини А 7047. Він мав офіцерське звання молодшого лейтенанта, бо закінчив військову кафедру.
11 березня під час артилерійського обстрілу Чернігова ворог поцілив у командний пункт штабу. Сергій отримав осколкове поранення із потраплянням у грудну клітку та серце. Так загинув наш земляк. 15 березня його поховали у Киянці. “Чесний, щирий, надзвичайно добрий та чуйний, світла та порядна людина, завжди був відданий своїй справі. Був справжнім патріотом,” – так відгукуються про Сергія Гребенюка побратими по службі, друзі та колеги.
(30.01.2001 р. – 12.03.2022 р.)
Валентин Льовочкін народився у Салтиковій Дівиці Куликівського району. З 2014 року проживав в Іржавці. Серйозно займався футболом. Після переїзду продовжував тренування в Ічнянській спортивній школі та ічнянської гімназії №1, згодом пішов до Іржавецької школи. Закінчив її у 2018 році. Після школи вступив у Дігтярівський професійний аграрний ліцей. Наступного року підписав контракт на проходження військової служби. Служив у Житомирі у 95 бригаді. Під час служби навчався у Львові разом з європейськими військовими.
Брав участь у розмінуванні на Донеччині.
У 2021 році здобув професію «слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, тракторист-машиніст, водій».
30 серпня 2021 року підписав новий контракт із військовою частиною А 1910, де служив на посаді старшого стрільця - навідника 13 батальйону 95 десантно-штурмової бригади. Валентин Льовочкін загинув 12 березня під час боїв за Попасну. Певний час вважався зниклим безвісти. 29 листопада тіло старшого солдата Валентина Льовочкіна упокоїлося на місцевому цвинтарі в Іржавці.
(17.03.1999 р. – 14.03.2022 р.)
Микола Данилець народився 17 березня 1999 року в с. Новий Поділ на Ічнянщині.
У 2005 році пішов до першого класу Крупичпільської ЗОШ I-III ступеня. У 2016 році закінчив 11 класів. Навчався у Київському Державному коледжі туризму та готельного господарства, за спеціальністю – «Готельно-ресторанна справа».
У 2019 році вступив до лав Збройних Сил України на строкову службу.
У 2021 році розпочав контрактну службу у складі Криворіжської танкової бригади ім. Костянтина Пестушка. Микола Данилець загинув 14 березня 2022 року у боях за Маріуполь. Захиснику було 22 роки.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
(18.12.1977 - 22.02.2021)
Сергій Петраускас народився 18 грудня 1977 року в Ічні Прилуцького району Чернігівської області. У 1994 році закінчив Ічнянську середню школу №1 імені С. Васильченка.
У березні 2014-го мобілізований у 1-шу ОТБр. Учасник оборони Луганського аеропорту. Тривалий час проходив військову службу за контрактом в Ічнянському райвійськкоматі. У жовтні 2020 року, після оргштатних змін в установі, за власним бажанням перевівся для подальшого проходження служби до 72-ї ОМБр.
22 лютого 2021 року внаслідок обстрілу із ручного протитанкового гранатомета загинув уродженець Ічнянського району старший солдат військової служби за контрактом Сергій Петраускас.
Похований в місті Ічня.
Указом Президента України №149/2021 від 07.04.2021 року За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України старший солдат Сергій Петраускас нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
(04.11.1974 – 11.06.2017)
Юрій Сорока народився 4 листопада 1974 року в с.Гмирянка в багатодітній родині. Старший солдат, командир відділення взводу технічного забезпечення 10-го окремого мотопіхотного батальйону «Полісся» 59-ї окремої мотопіхотної бригади. 11 червня 2017 року, поблизу села Кальчик, Волноваського району, Донецької області військовий автомобіль Урал-4320 потрапив під ворожий обстріл з ПТРК.
Внаслідок влучення протитанкової керованої ракети (ПТКР) загинув водій вантажівки старший солдат Юрій Сорока.
Похований воїн на кладовищі рідного села Гмирянки.
Указом Президента України №363/2017 від 14.11.2017 року «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку» нагороджено старшого солдата СОРОКУ Юрія Васильовича орденом “За мужність” III ступеня (посмертно). Юрій Сорока був відзначений нагрудним знаком «Учасник АТО». У 2018 році Сороку Юрія Васильовича удостоєно звання «Почесний громадянин м.Ічня» (посмертно).
(28.01.1974 – 30.07.2014)
Моісеєнко Володимир Миколайович народився 28 січня 1974 року в м.Ангарськ, Іркутської області, Росії.
Був водієм роти МТЗ 1-ї окремої танкової бригади. Загинув на російсько-українській війні при виконанні бойового завдання 30 липня 2014 року поблизу с.Шишкове, під Луганськом.
Місце поховання бійця – с.Іржавець, Ічнянського району.
Указом президента України №708/2014 від 8 вересня 2014 р. «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Володимир Моісеєнко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У 2017 році воїну було присвоєно звання «Почесного громадянина м.Ічня» (посмертно).
(27.06.1979 – 04.10.2014)
Станіслав Кривонос народився 27 червня 1979 року в с.Івангород. Закінчив Івангородську с/ш і в старших класах здобув професію тракториста. Працював трактористом у ТОВ «Берегиня». 4 жовтня 2014 року в прямому танковому бою з російськими танками екіпаж Станіслава Кривоноса загинув. Більше тижня побратими не могли забрати тіла загиблих, бо ворог вів щільний вогонь, а потім виявилося, що їх забрали російські найманці. Бійцям вдалося домовитися про обмін і спочатку наші земляки були поховані як невідомі бійці на кладовищі м.Дніпра. Тільки 19 листопада 2014 року рідні Станіслава Кривоноса отримали підтвердження за результатами експертизи ДНК.
16 січня 2015 року воїн був похований з військовими почестями в рідному с.Івангороді.
Указом президента України №270/2015 від 15 травня 2015 р. «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Кривонос Станіслав Григорович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно). У 2017 році Кривоносу Станіславу Григоровичу було присвоєно звання «Почесний громадянин м.Ічня» (посмертно).
(05.08.1974 р. – 16.03.2022 р.)
Олександр Волик народився в м. Ічня. Після закінчення школи в 1992 році навчався в Ічнянському СПТУ-37, здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю, слюсаря-ремонтника 2 розряду, водія категорії «В», «С».
З 17.11.1992 – 04.11.1994 проходив службу в Збройних Силах України.
Займався ремонтом автомобілів, мав великий обсяг знань та умінь у цій сфері. Активний, хоробрий, працьовитий, оптимістичний — таким його згадують рідні, близькі, друзі.
Активно брав участь у спортивному житті громади. Був тренером і наставником кількох поколінь футболістів. Багаторазово успішно представляв команду на спортивних змаганнях області з футболу та в міжрайонному турнірі в Гайвороні.
Срібний призер турніру з футболу «Ветерани 45+».
Олександр Волик загинув 16 березня 2022 року. Неподалік с. Дорогинка, що на Ічнянщині, Олександр запальною сумішшю знищив ворожу техніку і загинув від куль окупантів.
(16.09.1970 р. – 22.03.2022 р.)
Олег Бандурченко народився в Ічні. Закінчив школу №5, потім отримав фах тренера у Харківській академії вищої спортивної майстерності.
Строкову службу в армії проходив у Києві, у 14-ій окремій спортивній роті. Після – жив і працював у Харкові».
Обравши військову службу, у 2016-2017 роках Олег Станіславович брав участь у війні проти російських окупантів, захищаючи лінію фронту у напрямках Мар’їнки та Авдіївки.
Після повернення з фронту оборонець продовжував служити у військовій частині А1479 , що у Дружбі. З першого дня повномасштабного вторгнення рашистів Герой став на захист Ічнянщини.
22 березня 2022 року Олег загинув під час виконання одного із бойових завдань. Це трапилося 22 березня неподалік Іваниці. Землякові був 51 рік.
(05.11.1999 р. - 08.05.2022 р.)
Народився в м. Ічня. Навчався в загальноосвітній школі №1. Після навчання в школі вступив до Ніжинського коледжу культури і мистецтва на музичний факультет.
Він був активним, життєрадісним, талановитим, добрим, світлим юнаком, який вже почав втілювати свої плани в життя, удихав кожну його мить на повні груди, радував своїх близьких та друзів, мріяв, любив…
8 травня, під час виконання бойового завдання Андрій Степанов трагічно загинув.
(25.04.1967 р. - 01.06.2022 р.)
Валерій Герасименко народився в селі Андріївка на Ічнянщині. Після закінчення 10 класів місцевої загальноосвітньої школи він потрапив на строкову службу.
У 2015-2016 роках Валерій долучився до Захисників Незалежної України, потрапивши до складу 30-ї окремої мотопіхотної бригади імені князя Костянтина Острозького. У цей період він неодноразово брав безпосередню участь в антитерористичній операції на Сході нашої держави, обороняючи Україну від ворожих військ. У 2021 році Валерій знову повернувся на службу до 30-ї ОМБр на посаду стрільця-помічника гранатометника.
З початком повномасштабного ворожого вторгнення по всій території України Валерій разом з побратимами мужньо захищали Батьківщину від загарбників, виконуючи завдання у Донецькій області.
Так, 1 червня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Зайцеве Донецької області Герасименко Валерій загинув. Вдома на нього чекала сестра.
( 27.03.1998 р.- 21.06.2022 р.)
Владислав Кужелівський народився в селі Заудайка у багатодітній сім’ї.
У 2005 році пішов до 1-го класу Заудайської школи, де навчався 9 років. Продовжив навчання в школі села Монастирище, де і закінчив 11 класів. У 2015 році виїхав до Києва. Почав працювати у компанії Фоззі-Фуд на посаді оператора. Заочно навчався в Познянському економічному університеті за спеціальністю “Управління персоналом”.
З березня 2020 року пішов добровольцем до Національної Гвардії у м. Київ. Був стрільцем 3-го відділення стрілецького взводу роти з охорони об’єктів 7 -го батальйону. Владислав був відданим, добросовісним, завжди боровся за справедливість, був душею колективу. Останній раз виходив на зв’язок 31 травня 2022 року. Знаходився в Донецькій області. Після боїв першого червня 2022 року і до червня 2023 року вважався зниклим безвісти.
21 червня 2022 р. загинув. 17 червня 2023 року поховали Героя в селі Заудайка.
(04.07.1995 р. – 22.09.2022 р.)
Євген Пугач народився у місті Ічня Чернігівської області. У 2012 році закінчив Ічнянську гімназію ім. С. Васильченка. З 2015-го по 2017-й роки проходив строкову військову службу. 27 квітня 2021 року Євген уклав контракт з 30-ю окремою механізованою бригадою ім. князя Острозького.
Старший солдат обіймав посаду навідника одного з підрозділів мотопіхотного батальйону і героїчно захищав українську землю від російських окупантів до 22 вересня.
22 вересня, виконуючи бойове завдання на Бахмутському напрямку, воїн загинув. Молоде життя українського Героя обірвалося під час боїв в районі села Миколаївка Друга Донецької області.
Віктор Ролік народився в селищі Червоний Маяк на Херсонщині. У 2008 році закінчив Червономаяцьку ЗОШ І-ІІІ ст. Навчався в Дніпропетровському національному гірничому університеті, який закінчив у 2013 р. Працював у Київметробуді, Київобленерго та Київтеплоенерго.
В березні 2022 р. був мобілізований до ЗСУ. З липня служив в 54-й окремій механізованій бригаді. Після повномасштабного ворожого вторгнення вирішив долучитися до оборонців Батьківщини. Так він потрапив на службу до військової частини А0693 на посаду стрільця. Протягом цих місяців Віктор мужньо та віддано виконував свій військовий та громадянський обов'язок, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України, але, на жаль, 15 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Верхньокам'янське на Донеччині Віктор Ролік загинув. Воїна поховали на Ічнянському кладовищі.
Олексій Гавриш народився в селі Грабів. В 1994 р. пішов до 1 класу Будянської школи. Закінчив 9 класів. Два роки навчався в Ічнянському професійно-технічному училищі на кранівника. З 2005 р. проходив службу у Донецьку, згодом підписав контракт. 3 роки працював у МВС України в Києві.
4 квітня 2022 року добровольцем став на захист нашої держави. Старший сержант, був кулеметником 3-го відділення 3-го взводу 3-ї стрілецької роти 2 механізованого батальйону військової частини А4712.
13 січня 2023 року під час виконання бойового завдання життя Олексія Гавриша трагічно обірвалося…
Владислав Крижановський народився у с. Августівка.
Закінчив 9 класів Дружбинської загальноосвітньої школи. Вступив до Ніжинського аграрного коледжу за спеціальністю інженер сільськогосподарських машин. 30 вересня 2017 року був призваний на військову службу за контрактом до військової частини А1479. А в 2018 році вступив до Харківського військового інституту танкових військ.
З початком війни воював у Харкові, потім в Десні. Бахмут, Балаклея, знову Бахмут. Після виводу військової частини проходив службу в Десні на посаді командира навчального взводу, викладачем навчальної роти навчального батальйону. Старший лейтенант.
Нагороджений медаллю «За оборону України».
(10.03.1988р. – 21.03.2023р.)
Василь Попов народився в с. Іржавець. Закінчив 11 класів Іржавецької школи. Після школи 3 роки працював у м. Прилуки. Потім СТО «Іржавецьке». Був призваний на строкову службу 19 квітня 2007 року. Служив у частині А 0593 за номером обслуги зенітних ракет.
21 травня 2022 року був мобілізований Прилуцьким районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Службу проходив у військовій частині А 4438 на посаді солдата-навідника відділення зенітно-артилерійського взводу зенітної батареї.
Вірний військовій присязі, виявляючи стійкість і мужність під час виконання бойового завдання у м. Бахмут, отримавши смертельні поранення, несумісні з життям, загинув.
Героєві було 35 років. Одружений. Поховали Василя Попова 28 березня 2023 року в с. Іржавець.
Сергій Половко народився в м. Ічні. 3 1996 року по 2006 рік навчався в Ічнянській школі №2. Був тихим, добрим і скромним учнем.
З 2006 року навчався в Професійному аграрному ліцеї. Здобув професію секретаря керівника організацій, підприємств та установ.
Працював на пилорамі, а згодом в Дорожно - експлуатаційному управлінні. З 2011р. по 2016 р. працював у магазині “Електрон”. У 2016 році працював у СТОВ «Сідко». На недовгий час їздив до Польщі. Невдовзі повернувся додому. Працював у магазині “Карат”. Останній час працював у СТОВ “Сідко”. Був чесним, працьовитим, відповідальним, ніколи не відмовляв у допомозі. Був душею компанії серед знайомих. Любив риболовлю та мав хист до електрики.
17 лютого 2023 року був призваний на військову службу І відділом Прилуцького РТЦК та СП бойовим медиком механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А 0693. Був мужнім і відважним воїном. 12 червня 2023 року загинув у населеному пункті Яковлівка Бахмутського району на Донеччині. Вдома у Героя залишились дружина та сини Олексій і Артур.
(11.08.1982 р. - 13.06.1923 р.)
Народився 11 серпня 1982 року в місті Бориспіль. У 4 роки переїхав до села Дорогинка.
Закінчив 9 класів Дорогинської школи. З ранніх років був працьовитим. У шкільному віці працював пастухом при колгоспі.
У 2000-му році пішов на строкову службу до Білої Церкви. Після служби працював у Києві в багатьох організаціях, зарекомендував себе добросовісним, чесним, працьовитим, безвідмовним та надійним працівником. Коли будувалася церква в селі Дорогинка Микола був найактивнішим учасником у встановленні куполів.
31 серпня 2022 року пішов на службу до 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. 18 травня 2023 року приїхав до рідного дому, у відпустку, після якої перебазувався до гірськоштурмового відділення гірськоштурмового взводу гірськоштурмової роти військової частини А 3029 військової частини А 4267, де був стрільцем-снайпером. 1 червня 2023 року вийшли на нульові позиції. 13 червня 2023 року Микола загинув внаслідок танкового обстрілу, отримавши поранення несумісні з життям, в районі населеного пункту Берестове Бахмутського району Донецької області.
Андрій Панчошний народився в с. Гмирянка. З 1990 р. по 2000 р. навчався в Гмирянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Був гарним доброзичливим учнем, однокласником і другом. Після школи навчався на водія. Потім працював на місцевому сільськогосподарському підприємстві.
До армії був призваний 15 травня 2001 року на посаду старшого водія автомобільного відділення ремонтно-експлуатаційного батальйону військової частини 2428.
З березня 2014 р. по 2015 р. брав участь у зоні бойових дій в АТО. Працював будівельником у м. Києві. Після повномаштабного вторгнення на початку червня 2022 р. Андрій, не вагаючись, став на захист своєї Батьківщини. Сержант Андрій Панчошний, командир гранатомета гранатометного розрахунку протитанкового взводу механізованого батальйону військової частини А 4722.
Загинув 16 липня 2023 р., внаслідок вибуху протитанкової міни від осколкового порнанення несумісного з життям в районі населеного пункту Новояківлівка Василівського району Запорізької області. Без батька залишилися донька та син.
Сергій Зеленько народився 22 серпня 1986 р. в с. Монастирище. Мав спокійний виважений характер. Був хорошим та надійним другом. З 1992 р. по 2003 р. навчався в Монастирищенській загальноосвітній школі. Далі продовжив навчання в Ніжинському аграрному ліцеї, який закінчив з відзнакою.
З 2004 р. по 2005 р. проходив строкову службу у Збройних Силах України. Повернувшись з армії, влаштувався зварювальником у м. Києві на будівництві. Невдовзі одружився і в нього народився син. В 2021 р. повернувся до рідного села.
В лютому 2023 р. був мобілізований.
Зеленько Сергій Миколайович. Старший солдат, командир третього стрілецького відділення другого стрілецького взводу першої стрілецької роти військової частини А 4863. Під час виконання бойового завдання, внаслідок обстрілу позиції, отримав поранення несумісне з життям. Загинув 18 липня 2023 р. в районі населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області.
Голубовський Володимир Васильович народився 29 серпня 1973 року в селі Монастирище де і закінчив загальноосвітню школу.
Після школи вступив до Ніжинського професійного аграрного ліцею (ПТУ № 35) по спеціальності зварювальник.
Працював комбайнером у ТОВ «Інтер». Любив охоту і рибалку. Володимир був прекрасним люблячим чоловіком і батьком, хорошим сім’янином.
В перший же день повномасштабного вторгнення російських військ в Україну пішов добровольцем в територіальну оборону.
До лав ЗСУ був мобілізований 01 квітня 2022 року.
Головний сержант Голубовський Володимир Васильович, командир бойової машини-командир механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону, під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув 27 липня 2023 року біля населеного пункту Роботине, Пологівського району, Запорізької області.
Мошенець Віктор Олексійович народився в місті Ічня 3 березня 1979 року.
Навчався в Ічнянській гімназії імені Васильченка.
Служив строкову службу з 23 листопада 1997 року по 18 травня 1999 року.
В 2008 році закінчив Державний університет розвитку людини.
Останні роки працював продавцем.
З першого дня повномасштабного вторгнення пішов добровольцем. Служив в роті охорони першого відділу Прилуцького РТЦК та СП.
В березні 2023 року був переведений в 44 механізовану бригаду.
Мошенець Віктор, старший стрілець-оператор 5 механізованої роти другого механізованого батальйону військової частини А4723, вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину загинув 7 серпня 2023 року біля населеного пункту Берестове Куп’янського району Харківської області.
А через тиждень, 14 серпня, у Віктора народився син Марк.
Народився 18 січня 1980 року в Казахстані. Батьки військові. Приблизно в 1981 переїхали в Україну.
Вчився у Чутівській середній школі Полтавської області. Далі - Чутівське СПТУ, закінчив у 1998 році на тракториста, механізатора.
1 червня 1998 року пішов на строкову службу. Приїхав на Ічнянщину у відрядження (Сейсмопартія, бурові установки).
Одружився, залишився тут працювати.
Останнє місце роботи Ічнянське ВУЖКГ.
Призваний 19.01.23 по мобілізації. Служив у військовій частині морської піхоти. Механік, водій відділення морської піхоти взводу морської піхоти роти морської піхоти 503 окремого батальйону морської піхоти. Молодший сержант.
Загинув 8.08.2023 поблизу селища Урожайне Волноваського району Донецької області.
Залишилась дружина та син.
Клубов Олег Володимирович народився в селі Пелюхівка 01.08.1969 року.
8 класів закінчив у Будянській восьмирічній школі. Дев’ятий та десятий клас навчався в Дружбинській середній школі, потім у Ніжинському культурно-освітньому училищі, яке закінчив в 1986 році за освітою – клубний працівник.
В 1987 році був призваний на строкову службу. Після закінчення служби навчався в місті Києві на плиточника-облицювальника. Працював на будівництві. Приїхавши в село Пелюхівка, влаштувався на роботу у лісове господарство. Де пропрацював 10 років. Потім знову в місті Києві працював робітником в Київметробуд.
В 2015-2016 роках служив в АТО в Донецькій області поблизу Маріуполя кулеметником.
Після АТО працював в місті Київ в компанії Підзембуд.
17.09.2022 року був призваний за мобілізацією до першої танкової бригади.
Старший сержант Клубов Олег Володимирович, розвідник взводу протитанкових ракетних комплексів стрілецького батальйону, військової частини А1815 під час штурмових дій позицій противника поблизу населеного пункту Старомайорське Волноваського району Донецької області загинув 18 серпня 2023 року захищаючи волю та незалежність України.
У Олега залишились два сини.
Литвиненко Андрій Васильович народився в селі Крупичполе 9 грудня 1985 року.
З 1993 по 2001 рік навчався в Крупичпільській загально-освітній школі.
14 квітня 2004 року був призваний на строкову службу у військову частину А1620 водійом. Звільнений в запас 19 жовтня 2005 року.
21 липня 2015 року на підставі Указу Президента України призваний у Збройні Сили України. 10.10.2016 року був демобілізований.
03 травня 2022 року призваний по мобілізації у Збройні Сили України старшим оператором. Пізніше служив кулеметником у військовій частині А 4456.
17 серпня 2022 року одружився.
В 2023 році почав служити в місті Одеса оператором радіолокаційного взводу.
Солдат Литвиненко Андрій Васильович, розвідник-кулеметник 3 розвідувального відділення 3 розвідувального взводу 1 розвідувальної роти, військової частини А2076 під час бойових дій та виконання бойового завдання в наслідок мінометного обстрілу противником, в районі населеного пункту Богданівка Бахмутського району Донецької області, виявивши стійкість і мужність, загинув 29.08.2023 року захищаючи волю та незалежність України.
Борщ Вадим Валентинович народився 16 березня 1977 року в селі Заудайка. З 1984 року навчався в Ічнянській гімназії імені Васильченка, яку закінчив у 1994 році з золотою медаллю.
В 1994 вступив до Київського аграрного університету Національної академії аграрних наук України за спеціальністю Фінанси та кредит, який закінчив у 1999р.
Свою трудову діяльність Вадим розпочав в Національному банку "Україна". Потім працював на керівних посадах в банках міста Києва – Акціонерний комерційний банк «Альянс» та ТОВ «Український промисловий банк».
Останнє місце роботи - ТОВ «Київська агропромислова компанія» на посаді заступника начальника фінансового відділу.
З 2008 року проживав із сім’єю в селі Гоголів під Києвом.
Вадим завжди був відповідальним в роботі. Увесь вільний час, якого було не так багато, приділяв своїй родині, був прекрасним сім’янином.
19 травня 2022 року Вадим привіз свою сім’ю в Ічню, а сам в той же день пішов до військомату (РТЦК та СП) та вступив в ряди Збройних Сил України.
Після недовгого навчання служив у Президентському полку. Мав нагрудний знак від Міністра оборони.
24 серпня 2023 року бригадним генералом 80 ОДШБ йому було вручено грамоту, а 31 серпня 2023 року старший лейтенант, доброволець, патріот Вадим Борщ загинув в районі населеного пункту Кліщіївка Донецької області під час виконання бойового завдання внаслідок мінометно-артилерійського обстрілу противником.
Оборонця поховали 6 вересня за місцем проживання сім'ї в селі Гоголів Броварського району Київської області.
(21.02.1980 р. – 31.08.2023 р.)
Народився 21 лютого 1980 р. в місті Ічня.
До школи пішов у 1987 році. Навчався в школі № 3, 9 класів якої закінчив у 1995 році.
Після закінчення школи працював на лісопилці. Був прекрасним столяром.
Потім - працював в Голдпаці.
6 квітня 2022 року мобілізований до лав ЗСУ.
Стрілець-санітар механізованого відділення, механізованого взводу, механізованої роти, механізованого батальйону, солдат Загорулько Олександр Анатолійович загинув 31 серпня 2023 року близько 12 години під час виконання бойового завдання, в результаті ворожого артилерійського обстрілу, під час утримання визначеного рубежу біля населеного пункту Роботине, Пологівського району, Запорізької області.
Зоць Олександр Миколайович народився 17 липня 1995 року.
В 2001 році пішов до Більмачівської загальноосвітньої школи, яку закінчив у 2012 році. Після школи вступив до Державного професійно-технічного навчального закладу «Конотопське вище професійне училище» по спеціальності помічник машиніста тепловоза, помічник машиніста електровоза.
Після училища працював у Києві в ТОВ «Бетон Сервіс».
З 2020 року жив та працював у Естонії.
16 листопада 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України Прилуцьким РТЦК та СП в Чернігівській області.
Молодший сержант, Зоць Олександр Миколайович, командир третього розвідувального відділення розвідувального взводу першого десантного штурмового батальйону військової частини А0284, відданий військовій присязі на вірність українському народові, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну її свободу та незалежність, загинув 09 вересня 2023 року поблизу населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області.
Бичко Владислав Борисович народився 30 жовтня 1998 року. У 2005 р. пішов до Хаєнківської школи, а після її закриття навчання продовжив в ЗОШ № 3 м. Ічні, яку закінчив у 2014 році.
Коли Владиславу було 7 років, він залишився без матері - її забрала хвороба. Тож дуже рано хлопець став самостійним, на канікулах завжди намагався десь підзаробити. Любив автомобілі та мотоцикли, годинами міг говорити про них. У 2014 році вступив до Київського вищого професійного училища залізничного транспорту ім.. В.С.Кудряшова на спеціальність "Слюсар з ремонту рухомого складу. Машиніст електропоїзда". Після закінчення в 2017 р. працював там же слюсарем .У 2018 р. влаштувався на роботу в Києі в службу доставки води, працював також в таксі.
У 2022 році вирішив здобути вищу освіту та вступив до Білоцерківського національного аграрного університету на заочну форму навчання.
Але планам завадила війна. З початком повномасштабного вторгнення Владислав був волонтером - вивозив людей з окупованих територій. Неодноразово потрапляв під обстріли, але повертався знову і знову. Часто після таких рейсів автомобілі вже не підлягали ремонту. Рідним не говорив нічого, щоб не хвилювалися, а ті лише дивувались, чому він та часто змінює авто.
З квітня 2023 року працював у Представництві The HALO TRUST в Україні на посаді Сапер (розмінувальник).
Бичко Владислав загинув 9.09.2023р. в селі Брускинське Херсонської області під час виконання своїх службових обов’язків.
Тимченко Василь Петрович народився 27 квітня 1972 року.
В 1979 році пішов до Крупичпільської загальноосвітньої школи, яку закінчив з золотою медаллю. Був старанним і наполегливим учнем. Дуже цікавився технікою та любив майструвати. Тому закінчивши школу в 1989 році вступив до Ніжинського технікуму на спеціальність «Інженер-механік». Під час навчання був призваний до армії після чого й закінчив навчання в Ніжинському технікумі.
Потім вступив на навчання до Школи міліції. Після якої працював у правоохоронних органах до виходу на заслужений відпочинок, мав звання майор міліції. Далі працював у містах Чернігів та Київ.
Із початком повномасштабного вторгнення рф, відразу прийшов до Територіального Центру Комплектування з бажанням приєднатись у ряди територіальної оборони рідного міста. З 06 квітня 2022 року був призваний у Збройні Сили України.
Спочатку був на рубежі кордону Сумської області та рф, де отримав травму ноги під час виконання бойового завдання.
Після 2 місяців лікування був переміщений до Черкаської області, звідки і був направлений на Запорізький напрямок.
Щиро любив рідне місто та Україну. На питання: "Чому не намагався сховатись від війни?" відповідав, що не любить, коли приходять і без дозволу хочуть забрати те, що належить йому. Він був опорою та підтримкою, наставником для молодих воїнів.
У нього залишились любляча дружина, донька, батьки та брат.
Старший солдат Тимченко Василь Петрович, стрілець-санітар механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону, під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув 10 вересня 2023 року в районі населеного пункту Роботине, Пологівського району, Запорізької області.
.png)
.jpeg)
Людям із порушенням зору
.png)
meet_your_child.jpg)
